I.

Хто всі ці люди,
ці любові, на полотні
чужого майбуття
патьоки акварелі, навмання
пожбурнуті рукою, випростаною
у небуття з розбитої ікони серця,
вінчаного полум‘ям, чиєї долі
не збагнем ні ти, ні я, та й годі..?

II.

Що далі в ліс –
то звичніша пітьма,
на очі опускається
блаженна міопія,
немов знеболення,
бо коле кожен крок
незграбну мавпу,
що спустилася з гілок,
й смакує безнадію
в мрії поміж нот,
але не може зупинитися…

III.

Стрільчастий собор,
ам’яніле прагнення неба,
ковтає прощу, таку маленьку
проти дива часу й сили,
несе кожен перлину, у грудях
свічку, щоб у лінзі склепіння
масштабувати незначущість
і розгледіти в ній потаємні
рядки, так серед будня спиняєшся,
перестрітий дзвонами мелодії
в лініях, і розумієш принцип дії
божественної оптики,
теофанію апофенії…


м. Київ

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *