***

Зяють, як чорні діри, прозорі офіси,
трійка вечірня рейками – до Соборної.
На заволоці снів маячіють обриси.
Фарби скінчились. Чорної дайте, чорної!

Губиться місто у чудернацькім видиві,
ніч накриває рясами всіх монашими.
З вікон собору чутно псалми Давидові
(кайтесь – розпусні мрії не стануть вашими).

Наші вагання – наче на вітрі вимпели.
Сизіє сумерк поглядами незрячими…
Хоч з одного ми кухля з тобою випили,
планів твоїх я, милий, не передбачую.

Тільки-но від утоми поляжуть тисячі,
ти у провалля сонного відбереш мене.
Зранку вдягнеться небо у хутро лисяче,
овидом підпережеться, ніби ременем.

***

Сутеніє. Місяць ще не вповні.
Небо. Річка. Зоряне 3-D.
Вітер шепче строфи молитовні,
вечір тіні, мов кужі́ль, пряде.

Охопили місто мляві темпи,
в кулаці пітьми вмирає рух.
Спить, як немовля, у водах Кемпа,
пестить берег повечірній Буг.

Стиглі зорі ляжуть на долівку,
ніч із тиші схованку зітче.
А моя огрійлива криївка –
це твоє безбоязне плече.

Заколише непозбутня втома
і «під нуль» тривоги зістриже.
Ми і син. Утіха – троє вдома.
Споночіло. Місяць вповні вже.

Світолюбне

Маскуються душі, зріють по місту шабаші –
аж мітки звірині ниють міським гербам.
Дури, світе мій, та тисни і білі клавіші…
Болиш у мені ти, гориш, наче Нотр-Дам.

Бо множиш ти нині хрестики, плодиш нулики,
знелюднені сквери тінями заселив.
Гудуть побрехеньки в головах, ніби вулики,
заглушують навіть звучне контральто злив.

До білого вже нізащо тебе не висвітлиш,
і так ти болиш-гориш у мені, хоча
я попри усе люблю тебе, мій дурисвіте,
за світло в його очах…


м. Вінниця

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *