Добірки 26-30
26. Зелененька Ірина. НЕВІР-ЗЕМЛЯ
Вже так багато тут перечитала (і не сумніваюся:ще перечитаю) віршів “у фольклорному стилі”. Кожен з цих віршів, звісно, особливий по-своєму, але сміливо раджу усім, хто хоче навчитися грамотно і красиво обігрувати рідне-народне записуватися на майстер-клас до цієї поетки. Не впевнена, щоправда, чи вона подібні майстер-класи проводить. Та цілком могла би. Бо реально нереально крута у своєму чутті слова і вмінні вшивати його у фольклорне (і будь-яке інше, думаю) тло. Тексти її плавні і леткі. Легкі (втім, жодного разу не примітивні) за формою, бо читаються залпом (тут відчувається уміння авторки правильно розставляти акценти, тримати інтонацію). Складні за змістом, бо сповнені символізму. Наприклад, рядок першого вірша “хліб як несвіт/ сонце як невідь/ восьмий рік на війноньці /та й так” вирваний з геть не воєнного контексту, але мимоволі підводить/проводить паралель до сучасних бойових реалій. Це додає тексту драматизму. До речі, окремо слід відзначити авторські неологізми у цьому вірші. Може здатися що їх надто багато, як на цей, зовсім не об’ємний, твір(“спасивечір”,”неплач-небо”,” невір-земля”,”несвіт”). Але вони прості і влучні, геть не помпезні і пафосні, як це зачасту буває з поетичними неологізмами. Тіло тексту зовсім од них не важчає. Навіть навпаки – стає ще леткішим.
Другий вірш – картина на подвійному фоні: фольклорному та біблійному. Щиро український переспів “Пісні пісень”, де споглядаємо разом з ліричною героїнею фізичну красу її коханого, проживаємо цю неймовірну пристрасть і відданість(“Запрягаю воли твоїх брів: /чорні, коли прогніваються,/ в день дощовий моругі”, “Мені ж у світі/ нічого не треба, /окрім очей коханого”, Бери мене, милий, босою, /я уже звикла”, У плечі твої сховалася, /цілую пальці – /персні стираю”).
Не можу тут змовчати і про сміливість образів. Бо “воли брів” – то розкішно. Зухвало, з претензією на те, щоб “не так, як у всіх”. Але, на відміну від образів однієї з попередніх добірок, тут оригінальність не переходить межі здорового глузду. Можливо, підходить близько до цієї межі, проте не перетинає, так і залишаючись оригінальністю, а не абсурдом. Ще один, так би мовити, інтертекстуальний образ, який вражає: яблука. У конкретному контексті – то і молодильні яблука, знайомі нам з казок, і яблука (не факт, звісно, що то були яблука, але так вже у нас “за замовчуванням” вважають) біблійні, одним з яких Єва спокусила Адама. При цьому авторка не менш зухвало й не менш оригінально порівнює їх з ранами Христовими, змінюючи тим самим смислові акценти у любовній історії. Бачимо уже не просте загравання-милування, а готовність до самопожертви, відданість ліричної героїні її коханому.
У третьому вірші теж присутні багатошарові, неоднозначні образи. Так, матір у вірші – то і мати-земля, і стражденна Матір під Голгофою, і, врешті, просто (без всякого пафосу) жінка, що банує за чоловіком та сином. Втім, цей образ з кожної грані, з кожного ракурсу – вічний і щемкий. Якщо, звісно, вміти його не банально виписати. Ця авторка однозначно вміє.
А взагалі – усе, що я тут сказала, могло б звучати куди лаконічніше: у добірці три зовсім різні вірші, написані одним красивезним почерком.
27. Злива (Гончар) Інна. Творити простір
Є вірші, як стрімка гірська течія, де за динамікою зміни образності не встигаєш вловити суть тексту. А тут – нерухома озерна гладь, в яку заглядаєш, мов у дзеркало. Слова тихі, як вода. І, як вода, правдиві. Ось коротка характеристика цієї добірки.
Читаючи перший вірш, по правді, нудьгувала до останніх рядків. Бо якось воно все – ну дуууже очевидно. Ми всі (принаймні ті з нас, що страждають мистецтвом) це знаємо. І чи не кожен з нас уже висловлювався на цю тему. Різними формами і способами: вербально/невербально, прямо/метафорично, віршами/прозою. Чи є (був/буде) бодай один митець, який ніколи нікому не жалівся (або не хотів би пожалітися) на власну непотрібність? Надто, якщо цей митець – поет. Отож. Я ще зі шкільних уроків англійської запам’ятала те “worldwide indifference to poetry”. І ще тоді схожі словосполучення не викликали ні в кого обурення чи нерозуміння. На жаль. Але вже, як є. Врешті, хіба кайф від процесу не важить більше, аніж букети на літвечорах? Словом, так і не пройнялася б цим віршем, якби не ота кремація на Байковому вкінці. Наче каменем – в сонну воду. І вода збурилася та ніяк не може заспокоїтись. І кола у серці розходяться. Це хвилююче. Це сильно.
Другий вірш легший і трохи динамічніший. І справді нагадує ходу панянок в “мереживних комірцях,/тонких рукавичках, перснях на пальцях,/ у капелюшках з пір’їнами/ рідкісних птиць”. Здавалося б такий простий, грайливий текст, але знову акценти змінює кінцівка: “Пані вертаються неохоче /до срібних своїх свічад /за скрипучі двері туди назад, /туди – назад,/ схиливши плечі…” Похилені плечі – така несподівана важкість у легкому, сповненому світлої романтики, тексті. Срібні свічада, в які повертаються пані, – така красива готика.
Третій вірш, мабуть, найбільше” мій”. Читала, звісно, багато текстів про створення/творення/витворення жінки. Але цей направду особливий. “Чулось тільки серцебиття води об камінь. /Я хотіла торкнути її руками, /але рук не було. Протікали ріки під ріками, риби пливли прозорі, /ковтали зорі, /ховали місяць,/ забували все, що було за мить до цього…” – це, як мінімум, красиво. Окрім того, все влучно і тонко. Пафосна метафорика тут зайва. Як і тут:” Я знала, що мені час/ ставати жінкою: /відчувати свої руки,/ ловити риб, /збирати достиглі зорі,/ перетирати в зерна, /сІяти, /зрошувати, ростити, /сушити трави,/ варити зілля,/ творити простір”. (І творити себе – сильну, магічну, прекрасну)
28. Зоріна Дар’я. Повнота мовчання
От і ще одна добірка, якій за розкішну образність можна простити погрішності з ритмікою в деяких місцях. Бо за образністю, за символікою, заледве й помічаєш ті погрішності. А якщо й помічаєш, то забуваєш одразу (поки це писала, реально забула, тож менше з тим). Хотіла виділити улюблені образи в першому вірші, але зрозуміла, що доведеться копіювати весь текст. Тут усе – сучасне, сміливе, нестандартне. Вражає гра, навіть не слів – їхніх семантичних значень (переходити дорогу – переходити з однієї мови на іншу, тобто, у конкретному випадку, з мови на мовчання). А загалом вірш – витвір у стилі поп-арт. Образність його настільки яскрава, що не може не кидатися в очі. Нагромадження метафор і нетипових порівнянь робить цей витвір, цей довершений арт-об’єкт цікавим для споглядання. От хоч би просто так, задля естетичного задоволення, при тому, що це не зовсім (чи й зовсім не) мистецтво заради мистецтва. Та однаково це збіса красиво: “перекладаємо репліки – як хорти дерибанять підранену здобич. /перебріхуємо контекст – безсоромно, як чужинці трощать роялі./ фрази руйнують нам зуби, немов цукром обсипана здоба./ темна червінь тлумачень у втрачених гусне граалях”, “врешті-решт, обважніло і млосно – так, як /жінки переходжують з плодом,/ переходимо з запізнілих пташиних – на риб’ячу відначальну”.Адже в поезії дуже важливо вміти підібрати порівняння таким чином, щоб воно точно передавало суть/ознаку, але водночас не було затертим. Тут це однозначно є.
Два наступні вірші несподівано “фольклорні”. Після споглядання сучасного арту у першій поезії мимоволі очікуєш чогось схожого далі. Але авторка вражає своєю багатогранністю. Якщо перший твір – поп-арт, то другий і третій – фолк-рок. У другому вірші одразу ж звернула увагу на римування. При доволі складній схемі рими від початку до останньої крапки – оригінальні. Типові для народної поезії образи (як от, “дівчино-рибчино”) змішуються з сучасною лексикою, вписуються у сучасне тло (“хутко не хутко – потяг іде до бахмуту: /вийти і, доки можна, потроху бахнути. /краще б вам, хлопці, не знати, чим може пахнути /кожна тутешня вугільно-чорна ніч”). І вписуються настільки майстерно, що твір залишається гармонійним та цілісним.
У третьому вірші – те саме. Хіба що типових для фольклору образів стає більше. І народний колорит набуває конкретних гуцульських відтінків після згадки про отари і вовків,що робить твір ще цікавішим для читання-споглядання-милування. Втім, зрозуміло, то лише орнамент на авторських символах і знаках. Як красива гуцульська (та й не тільки, зрештою) вишивка на сучасній одежі.
29. Капінос Надія. Дагеротипи та тіні. Із неіснуючого фотоальбому
Перша поезія – і одразу до сліз. Не тому, що поезія сумна. Радше якраз навпаки – легка і світла. Річ у моїх особистих асоціаціях з двома карамельками. Якось мимоволі згадався літній день, такий от світлий і легкий (достоту як цей вірш, справді) час, коли мене, забігану, мов сто чортяк, зупинив на льоту нахабний оклик: “Тьотя! А дайте цукерку!”.З кущів, що на території сиротинця, повз який я, власне, поспішала не то на роботу, не то з роботи на обід, з’явилося замурзане личко хлопчика (років трьох напевно). І поки я, остовпіла і розгублена, відчайдушно шукала по всіх можливих кишенях бодай щось, аби пригостити малого (а воно, як на те, все не знаходилось), з кущів почала з’ являтися спершу брудна оранжева футболка, потім простягнуті рученята і так далі, поки не з’явився весь хлопчик. Майже, як Чеширський Кіт з моєї улюбленої казки – тільки тепер подумала про це. Тоді ж було не до казкових паралелей: в думках лаяла себе за те, що, як виявилось, не настільки люблю солодке, щоб постійно його з собою носити. Словом, малий дивився на мене величезними, повними надії очима, а я нічим не могла його потішити, аж поки (о, диво, справді!), майже зневірившись, не намацала на дні свого рюкзака карамельку. “Тримай”, – полегшено зітхнувши, простягнула її малюкові. “Дякую! А дайте ще братові”. І от – не встигла оговтатись, як з кущів з’явилася точна малюкова копія – таке ж миле замурзане личко і брудна оранжева футболка. От же ж… Знаючи, що більше цукерок у мене не може бути, я аж похолола, втім, механічно продовжила шукати щось у рюкзаку. І (тадааам – ще одне диво!) знайшла іншу, таку самісіньку, карамельку. Малі побігли голосно хвалитися цукерками своїм вихователям, забувши про мене за кілька секунд по тому, як отримали мізерне, звісно, але бажане. А я і досі їх згадую. Здається, решту того дня я проплакала. Бо ж такі хороші, такі дружні – і в дитячому будинку. Бо ж я через здоров’я і вервицю інших обставин не зможу їх всиновити (цілком серйозно над цим думала), он своїй дитині часу належно не приділяю. Бо, окрім цукерок та іграшок, не спроможна нічим допомогти жодній сироті.
Своїм довгим ліричним відступом (чи то вступом) намагаюся сказати одну річ: мистецтво – це те, що пробуджує спогади та емоції; те, що змушує нас почуватися живими і вразливими. Недарма ще у Древній Греції виникло поняття катарсису як духовного очищення через сильні емоції, пережиті під час споглядання того чи іншого художнього витвору. Без живого нерва, без відлуння у серці читача поезія – не мистецтво, а просто гра словами. З іншого боку – технічно неграмотний вірш теж не викликав би в мені стільки почуттів. Тож справедливо буде відмітити, що і з технікою тут все чудово: плавна, як струмок, ритміка, прості, але гармонійні епітети, жива, емоційна, мов дитяче серденько, образність.
У другому вірші – не менше живого і справжнього. Фольклорні мотиви у поєднанні з сучасною технікою написання. Пристрасна, харАктерна лірична героїня. Чітке серцебиття, себто ритм. Навіть без революційної метафорики цього достатньо, щоб зачудуватися віршем.
Третій найскладніший, найнеоднозначніший, тому, що наскрізь метафоричний. Тут трапляються доволі цікаві рими («дощі – звучить», «неправда – цикада», «двадцять – прощатися»), оті дієслівні вкінці, щоправда, трохи псують загальне враження. Але живим віршам, як я вже казала, варто прощати погрішності в техніці. Тим паче, віршам з розлогою метафорикою.
30. Кисельова Анна. Fata morgana
Що ж. Зазвичай, однієї згадки про самураїв у вірші достатньо, аби вірш мені сподобався. Насправді ні, звичайно, але перший вірш з добірки дійсно хороший. Забігаючи наперед, скажу, що другий і третій теж. Складні схеми римування, що в основі перших двох поезій, – однозначний плюс. Щоправда, до схеми ааа, наприклад, важко підібрати три оригінальні неграматичні рими, тому природно, що у живому віршопотоці поряд з сильними римами (“рухом – слухай”, “оксамиті-омиті”, “стрімголов-птахолов”, “спиться-столиця”, “громіздкі-ріки-мандрівники”, “рушить-мушлі”) трапляються досить прості (як от, “дах-птах”, “цар-каламар”) чи непевні співзвуччя (“левом-небом”). У першому вірші плюсом є й алітерація – тонка, ненав’язлива. Яскравий приклад того, як гра зі звуком не обтяжує стрийняття тексту, (“Се серпень, як останній самурай, /складає зброю”, “Се, серце, серенади сивих сов,/ се сутінковий вершник стрімголов/ несеться над землею до світанку”). Ритмічно перші два вірші рівні, чіткі. Третій дещо хиткіший. Можливо, через емоційну образність, що виходить за рамки віршового розміру. Або ж через те, що авторка бажає надто багато розповісти читачеві. Мінусом третього вірша є надмірна кількість дієслівних рим.
Галина Гулієва
