Добірки 56-60
56. Ірина Руденко. Коли все закінчується
Доволі неоднозначні враження від цієї добірки. Начебто, є і почерк, і стиль. І вміння тримати настрій (настрій приреченості у малих літературних формах завше виграшний, до речі). Втім, цього не скажеш про вміння тримати ритм. Авторка намагається зробити кожен рядок максимально інформативним/широким/повноводним, що само по собі прекрасно, але через бажання якомога повніше розкрити зміст страждає форма. Ритм доволі нерівний. Поряд з чудовими звучними римами (“пальці-окупацій”, “баталії-далі”) зустрічаються, щиро кажучи, невдалі (“перестав-матеріал”, “нозі-собі”). І ще різануло вуха чи то пак очі слово “рубашки”, яке, очевидно, “сорочки”. Тож техніка заважає вповні насолодитися змістом, пройнятися болями-драмами літературних героїв.
57. Ліна Русалка. Голос відчаю
Направду відчайдушна добірка.”Голос відчаю” – то не тільки про настрій віршів, а й про намагання авторки виділитися з натовпу інших поетів. Відчайдушні, часто навіть агресивні намагання писати “не так, як всі”. А образніше, драматичніше, епатажніше, зрештою. Не знаю, щоправда, чого тут більше – свідомого епатування чи щиросердного підліткового максималізму (ну, ви ж розумієте, що я зараз не про вік авторки, бо уявлення не маю, скільки їй років). У всякому разі, таке авторське світовідчуття – плюс для образної метафоричної поезії, бо з нього народжується чимало оригінального, не типового, направду не такого, як у всіх (“порубаний в на́чинку час”, “І зір зоряно тане щоранку, вбиваючи радіо внутрішніх діалогів”, “В лігві часу загублено надто багато”, “Виплюнь синтаксис в сонячну гільйотину ранку, на ранки березню”, “Я корюся чужим словам, що мене пророщують”, “Сонце жалить – оса. Я вкриваюся кригою мідною”,” Я зали́шу собі, що раптово упало з велюрових рук твоїх?”,” У чорній колисці мовчання колоситься рвана втома”). Але поміж розкішних порівнянь, поміж гри слів і сенсів трапляється те, що навіть для такої ревної поборниці метафоричності у поезії, як я, занадто. Висока концентрація слів різного ґатунку і надмірна метафоризація дійсності (от не думала, що коли-небудь скажу таке), сприймається, як виклик читачеві (“Я гашу їх, що сказані мною без меж між метафорою і фальшю. /Тіньові апогеї некрозу мені вирізають нові ізотерми в долонях. /В кисло-затхлих обірваних днях між чужими своїми і нашими /залишилась лиш істина – вбити найменший душевний прояв”). Як на мене, такий направду потужний поетичний запал краще б спрямувати на те, щоб удосконалити техніку. Маю на увазі передусім ритміку, яка часто тут потерпає внаслідок емоційності письма. А ще слід приділяти більше уваги суто лінгвістичним штукам, бо, як і в попередній добірці, мене збентежив русизм (оте слово”тронулась”, яке, до речі, не тільки саме по собі, але й у контексті звучить хитко і непевно, бо навряд чи можна “тронутись розумом й духом”). Рими ж (“фальшю-нашими”,” пам’яті-зайнятий”, “серця-вернеться”, “березню-мерзну я”, “пророщують-прощею”) тут здебільшого чудові.
58. Артем Сергієнко. МістоВулицяПід’їзд
Побачивши назву добірки, одразу ж згадала “Ночь, улица, фонарь, аптека” Блока. Але перечитавши вірші, зрозуміла, що така асоціація була хибною. Звісно, означення” хибна” навряд чи можна застосовувати до “асоціації”, але тим не менше. Маю на увазі, що настроєво (та й стилістично) – тут зовсім не Блок. І це прекрасно, бо тут власний стиль, свої акценти і настрої. Якщо другий і третій вірш – образно виписані історії (міста/вулиці/людини), то перший – радше гра зі звучанням. За захопливими (що бальзам на душу філолога) алітераціями ( “в темряві стрій панельок людисьок всотує,/в сотах своїх щоб кляли безглуздий со́ті і/ всоте назвали дороги свої нестерпними”) часто втрачаєш ниточку змісту (наприклад, мені важко було зрозуміти про що, власне, ці рядки – “ємності снів переповнює місто фразами. /фази швидкі про успіху й слави привидів”). Вправне жонглювання словами і звуками тут подекуди ніяк не складається у смисловий пазл.
Дві інші поезії натомість настільки інформативні, що під час читання мимоволі виникає враження, наче переглядаєш відео на ютубі. У “Хрещатику” метафоричні кадри стрімко змінюють один одного (“хрещатик стелить свою бруківку, мої кросівки її гортають”, “та серце сумом затисне й стулить: яскравим крамом торгують діти,/ що ніби мавпи, яких вам впарять, за фотку здерши мільйони гривень”, “та поруч десь аромат троянди – в руках у жінки важкі букети./ вона всміхнеться: “візьми заради своєї дами хоча б одненьку!” /мабуть, невпинно в пітьмі горіти могла би тільки вона та вірші”,” а далі – сморід брудного тіла, яке кричить про кімнату жахів. /у натовп-море стирчить листівка, та всім здається, що він мураха”). Зі зміною цих” кадрів” спостерігаємо і зміну настроїв ліричного героя. Одне, втім, залишається незмінним – його любов до (не ідеалізованого) міста.
Третій вірш найцікавіший для мене за сюжетом. Якщо, звісно, можна говорити про сюжет у вірші, бо особисто мені близька думка того табору літературознавців, який гласить, що поезія – явище безсюжетне. Але тут сюжет, витриманий в одному настрої, з неочікуваним, просто епічним фіналом, все-таки проступає. Це вже навіть не просто собі відосик на ютубі, а короткометражний арт-хауз.
Римування здебільшого вдале і оригінальне. Мене, щоправда, непозбувно бентежить “шмаль-пішла”, бо ніяк не визначу для себе, наскільки воно співзвучне. Начебто, щось у ньому є, але те “щось” надто вже нечітке і неточне. Зате є інші рими, які вражають(наприклад, “ремствує-підприємствами”, “гривень-щасливим”, “нерв-помер”)
Сказала б, що ці вірші нагадують Антонтичеві “Ротації”, але ж ні –не нагадують. Зі спільного тільки урбаністичний зміст. Все інше – індивідуальне, авторське. І це теж прекрасно.
Такі щемливі і прекрасні до сліз вірші. Сповнені усього того, що підкуповує у сучасній силабо-тоніці. Красива чітка ритмомелодика, сильні, справді небанальні рими (“ладан-гладить”, “шовкові-повінь”, “лисиці-вицвів”, “густого-стогне”, “роками-камінь”, “місяць-вістря”, “грає-зграї”, “заводить-смородин”, “дерева-теребить”, “пшениці-вицвів” – словом, зловила себе на думці, що виділяю для себе майже кожну риму кожного вірша, як оригінальну, таку, що – в саме серце). Ці вірші можна було б, зрештою, читати просто задля задоволення потреб свого внутрішнього естета, але, окрім чудово витриманої форми, тут ховається глибокий сенс, щемка, не пафосна надміру філософія. Тонкі паралелі з Біблією, українською фольклорною традицією, давньогрецькою міфологією і водночас уміння писати про все власним почерком, вправно переплітати реалії різних міфологічних просторів між собою – коротка (чи треба ж довшої, якщо і так все ясно?) характеристика цієї добірки.(“І яблуко блідне розколене в травах, /Повнить серцевину спокуса розбрату” – як багато сенсів, як багато ракурсів тут у звичайного, здавалося б, яблука). Філософське (певно, все ж більше філософське, аніж релігійне, хоч і не без відсилок до Святого Письма) протиставлення колиски і хреста у першому вірші перетворює лірику на справжню екзистенційну драму (“Бумерангом летить у віконечко місяць, /Виростає крилом у незгойному русі, /І над світом колиска, як сущого вістря, /Над колискою хрест мій чекає Ісуса”) У другій і третій поезії бачимо зачудування Богом через красу, створену ним (“Це дощ звичайнісінький в яблуках грає, /В траву з них миттєво сузірʹя заводить. /Дивися, як соромно в зоряній зграї /Плоди мерехтять під кущами смородин”,”Потоками мантія Землю вкриває, /А цвіт з пуповини застрибує в ралі, /Їх пагін міцнішає в чистому світлі/ Бо Ти є те СВІТЛО, що створює світ мій”) То і зачудування і, власне, розмова митця із Богом. Як творця з Творцем.
Ну от. Знову мушу доводити, що поезія – то поезія. А доводити ж не потрібно. Хто має очі – бачить. Цю повноцінну і цінну (у всіх сенсах) лірику не псують навіть дієслівні рими “зріти-носити”, “їстимуть-зрітимуть”, бо вони просто таки тонуть-губляться-не помічаються поміж іншими, яскравими, сильними римами (“кукурудзи-заскорузне”, “заміж-знаєш”, “підло-пійло”, “гарбуз-боюсь”, “намовивши-становище”, “безсмертною-десертами”), поміж музикою-ритмікою-мелодикою, що відлунює в серці ще довго-довго після прочитання віршів, поміж щемкою зворушливою(окрім того, що сильною-стильною-оригінальною) образністю (“Місто вночі, яке б не було сучасне,/ схоже на поле гігантської кукурудзи. /Щось усередині визірчиться – і згасне,/ і у первісній темряві заскорузне”,”Йдеш, а в очах – два парки і дві алеї, /пижмові зорі розхитуються на стеблах, /два повні місяці б’ються… Тобі без неї –/ зовсім не так, як мені відтепер без тебе”, “…У пам’яті під цю стяжілу мить /нема полиць – суцільне заполиччя./ І попіл вже не тільки на обличчі /– на маківку приручено сніжить”, “Я – твоя «fierté»… Мармурові гілки-культяпки, /і головки сиру прив’язані замість яблук”). До речі, тільки перечитавши добірку кілька разів (для власної естетичної втіхи), звернула увагу на доцільність її назви. Тут усе настільки тонке і гостре (достоту, як лезо), що важко не пройнятися і не співпереживати.
Галина Гулієва
