Добірки 61-65

61. Надія Теленчук. Загострення відчуттів

Склалося враження, що то направду добірка мисткині (можливо, професійної художниці). Дуже вже точно передає світовідчуття людей від мистецтва. У першому вірші, втім, – надто буквально. По-справжньому образних оригінальних моментів підмітила для себе буквально кілька (“І тоді поступово на тебе починає дивитись Цирцея,/ Захована у потойбіччі дзеркала на противагу твоєму лицю”, “У який із моментів тоді відбувається коронація? /Хіба не тоді, коли власне тіло відчужується до Маріїної подоби?”, “Наступає повінь. /І тобі для того, аби плисти, /Треба просто частіш закривати очі від всього світу”). Все інше – просто ритмізована та заримована розповідь. Здається, наче ти не читаєш поезію, а розмовляєш зі знайомою художницею. З деякою її філософією погоджуєшся, з іншими тезами подумки диспутуєш. На деякі запитання майже вголос відповідаєш (” Скільки таких митців приховують, що невротики?” – ну, я ніколи не приховувала, от  і книжку в честь свого діагнозу назвала, а мої друзі-митці не приховують навіть власних психічних захворювань;і так – усім нам було і буде важко в суспільстві, але це не привід не творити чи заганяти себе у рамки комусь на догоду). Словом, від такої “розмови” з авторкою чи то ліричною героїнею (межа між ними, у всякому разі, настільки тонка і прозора, що майже не помітна, бо авторка:а) вміє майстерно вживатися в роль;б)щиро говорить про себе) я отримала справжню насолоду. Тому такий стиль по-своєму прекрасний. Втім, моментами мені все ж хотілося не настільки буквального, очевидного розкриття теми.

Другий і третій вірш, хоч і писані тим самим почерком, що й перший, натомість вражають образністю. Принаймні тут вона більш помітна (ось, як доказ, строфи другої поезії:”А тепер починай молитись:/ це твій Моне. /Його лінії лілій стікають униз пастельно, /наче віск на свічках./ Придивляйся углиб ретельно /та не бійся спасіння – воно тебе омине”, “Вівтар підсвічено звідусіль, /від твого божества відділяє тоненька мотузка./ Задихайся, хапай повітря крізь ґудзики блузки,/ непритомній. Такий прекрасний художній хміль”;втім, завершення цього прекрасного загалом вірша теж надто очевидне, як на мене – “Хтось іде до мистецтва для фото, а ти – на сповідь. /Тож молися так, неначе немає людей”). Щось схоже відбувається і в третій поезії, де потоки образності подекуди обриває проста і щира філософія (“навіть якщо усе місто живе голосними/ звуками /мої голосні так само іще німіють/ я так жадібно хочу тебе/ до нестями/ слухати/ навіть якщо твої слова навіюють ностальгію/ навіть якщо у святі немає святості/ навіть якщо у річки свої річниці/ дай мені все окрім спокою/в миті радості/ стань моїм язиком пальцями і зіницями”). Такий стиль загалом цікавий. Зрештою, як і така техніка написання.

62. Мар’я Терція. Обсесія

Добірка прекрасна хоча б тим, що не схожа на жодну іншу, яка траплялася мені на цьому конкурсі. Не скажу, що авторка дотримується всіх технічних правил, але навіть, якщо й порушує їх, то майстерно. Так, як може порушувати тільки той художник, що здатний намалювати портрет (if you know what I mean). Зрештою, хто сказав, що в такому жанрі, як лірична поезія, повинні бути якісь правила, якщо натомість є авторське глибинне, майже підсвідоме, відчуття слова? Здається, в цій добірці усе підсвідоме. Так, наче поетка заплющує очі і дозволяє течії нести себе разом зі своїми думками-відчуттями. Течія ж подекуди приносить доволі помітні, хоч і неточні, що робить їх збіса красивими, рими (“аукнеться-прибульцями,”впоперек-мороком”,”вулицях-відгукнулося”). Подекуди рими тонуть повністю (або майже), несподівано випливаючи знову тоді, коли уже не сподіваєшся їх побачити. Словом, тут і стилістично, і технічно, і змістовно – усе “на межі”. Але саме ця межа визначає почерк. Крім того, усі вірші добірки не позбавлені ані смаку, ні образності мислення, ні власної філософії (“Я прийду і лишусь, щоб щоранку варити /каву, діставати з горлянки пасма./ Його волосся у моїй горлянці – найкоштовніша здобич, /найбажаніша отрута”, “Я приходжу до нього у якості звіра, у ролі/ жертви, у тілі жінки. /Його ніколи немає вдома”, “Відколи я знаю тебе, /я ______ знаю ______ спрагу”,” Моє серце сьогодні надто далеко від мене”, “Я би мріяла мати власну велику планету без/ великих міст та їх одвічного смороду,/ де немає поділу на країни, раси та /континенти, де немає місця людським страхам та фобіям”). Не позбавлені й моментів грайливості, коли авторка жонглює звуками, словами, сенсами (“Збережи пам’ять, збережи правду. /По правді, нам парою хіба що в /паралельному просторі”, “я б не відводячи погляду, не переводячи дихання, /не розіймаючи рук, не розмикаючи коло, /та де там. /Де ти там?”).

63. Тала Тирлич. Життя в дійсності

У перших двох віршах (особливо в другому) мені якось забагато того “життя в дійсності”, бо особисто я втікаю в поезію і загалом в літературу для того, аби витворити (або ж – вичитати) щось зовсім нове, таке, чого в житті (принаймні у чистому вигляді) не може бути. Звісно, не всі зі мною погодяться. Он і Жадан в інтерв’ю кількарічної древності, яке я відносно нещодавно переглядала на ютубі, сказав про сюжети для творів щось на кшталт: “Все найкраще береться з життя, все найгірше вигадується”. І мої рідні з дитинства намагалися “привчити” мене до літератури “високої”, тобто, у їхньому розумінні, життєвої. А я вперто замикалася в кімнаті з черговою книжкою якого-небудь фентезі або ж із блокнотиком, де сама писала так, що “нічого нікому не понятно” або “ніфіга не може такого бути”. Тому попереджаю, що тут (як і всюди) – надто вже суб’єктивні враження. Ці вірші, словом, хоч і не позбавлені образності, але в їхній основі лежить дуже знайома, очевидна філософія (“Потрощені шальки у дами з зав’язаним зором”, “Хтось з віником свіжим із власних обрізаних крил /Слід мрій замете з живоття на догоду достатку”, “І страх – не потрапити б в пастку з іменням «безродні»,/ І як не спектись від агоній святих вишиванок”, “Це, мабуть, надовго. Тож в світлі химерних сторіч /Не зайве б зостатись собою нащадкам на згадку”,” Обійми й поцілуй! Бо у цьому житті стільки болю!/Бо у цьому житті не надихатись нам, не набутись”). А мені як читачці хотілося б авторських ноу-хау, несподіваних драматичних фіналів і т. ін. Бо просто хороших віршів (як довів навіть цей конкурс) зараз дуже багато. А справжня поезія, як точно підмітила Ліна Василівна Костенко, – “це завжди неповторність”. Окрім того – це стиль, почерк, харизма. Вміння витримувати  ритм, заданий спочатку. Вміння уникати банальних рим, на зразок “контролю-болю”, “відбутись-набутись”, і, звісно, “любові-крові”. А ще – уникати у високій поезії непевних, на межі з комічним, епітетів ( “вівця непристойної масті”).

Найкращий для мене третій вірш. В ньому стільки життєвого і водночас образного щему, що важко стримати сльози (“Коли помирає мати,/ Всесвіт стає меншим на одну з галактик. /Земля ширшає на один насипаний горбик./ Втрачають важливість слова: затерті та запізнілі. /Але дорожчає час з ярликом «До повернення»,”І просотується благословінням в землю. /А вже там материні, /Набубнявілі від роботи, руки/ Вибухають несамовитим болем. /Так проростає із них колосся, /Аби востаннє дати хліб”).

64. Еліна Форманюк. 12 місяців

А от, власне, і стиль-харизма-почерк. Вірші, що вражають силою (енергетики, техніки, змісту). Тонка наскрізна алюзивність, вміння проводити правильні паралелі і протиставляти, вміння тримати ритм і тримати в напрузі читача, вміння, зрештою, писати, у найвищому значенні цього слова. Це, якщо коротко. Не знаю, чи варто аналізувати далі вірші, де неозброєним оком видно оте “вміння писати”. Тут є все, що потрібно вибагливому читачеві. І образність – така гостра, але ж така красива (цей листопад не має кінця/ валить етапами в Сандармох/ во ім’я сина в ім’я отця /смерть як хлібину ділить на двох”, “Дай мені руку в смутку і ніжності/ Гайда додому в сонця колиску/ Лози зав’язують мить в якій ти застиг /Згадка мов змій у повітрі зависне”), і філософія (“В нас є клуб 27/ Вік Христа /Спілка мертвих Байдуже, коли /Головне – помирай/ Ми обставимо все красиво і патетично/ Головне що в режимі не залишається місця/ героям лише таблички”), і техніка, витримана на більш, ніж гідному, рівні (тут важко змовчати, зокрема, про рими третьої поезії, де кожна – тонка і звучна, мов струна:”смутку і ніжності-в якій ти застиг”,” колиску-зависне”,” ковилами-схилені”,” сновиди-Обида”,” градами-осядемо”, “битви-світло”). А я знайшла для себе ще й паралель з улюбленим Римаруком, бо чомусь мені здається, що саме з його “Дівою Обидою” тут найбільша настроєва схожість (“Русла окопів вкриті ковилами/ В обрій петляють ніби сновиди /Верби і круки над прапором схилені/ Плаче на згірку Діва Обида”). А після згадки про “клуб 27” у другому вірші мимоволі подумала про улюбленого Курта Кобейна. Звісно, вірш взагалі не про нього. Але загалом не можу не підмітити, що у цій добірці якось само собою прочитуються між рядками мертві митці і герої. (Але ж ми з вами знаємо, що вони насправді безсмертні)

65. Наталка Фурса. Без сорочки

Такі дорослі, у всіх значеннях цього слова, вірші, що, читаючи їх, мимоволі відчуваєш свою дріб’язковість у поезії. Бо тут – жодного зайвого слова (усе виважене, щемке, тонке, влучне). Тут немає штучного пафосного надриву (тут надрив – справжній, емоції настільки щирі, що важко ними не пройнятися, не перейняти/приміряти на себе). І стільки символізму уже “з порога”, починаючи з назви – такої лаконічної і простої, здавалося б. Без сорочки/без шкіри/ – ось як, напевно, й має поставати перед читачем у текстах справжній поет. Зайвим буде розводити тут про красу техніки. Бо правильність ритму і смислових акцентів має бути очевидна для кожного, хто вміє читати. Втім, найдужче вражає ота виважена образність, ота майстерна легкість, з якою слова складаються у строфи, а строфи – в істинну, як добре вино, поезію (“Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда. /Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід. /Дякую, осене, ти відпустила зайве /і научила любити порожній світ:/ твердь його дна і розчахнуте небо сіре, /чорну аскезу садів і ріку скляну…” – як багато прочитується у цій “чорній аскезі садів”, у цій осені, яка тут насправді не тільки пора року, “Місяць на плечі тобі кинув шворку сиву, /день – блиснув сонцем, як різкою, з-під чола…/ Ти ж – навіть снігу для себе не попросила, /білу сорочку туману, і ту зняла” – символізм наростає з кожним рядком і наприкінці досягає апогею, “– Що ж ти, любовонько, без сорочки?/ Світиш у морок душею білою. /Ані ниточки, ні торочки /на твоєму святому тілі…” – у другій поезії несподівано(чи ж сподівано) поглиблюється тема аскези (митця?) і тема жертовності, як вияву любові, “– Що ж ти, смертонько, з руками порожніми? /Аж смикаєш стрічечки з подорожніх, /ще й маєш грошинку – по дві із кожного… /Це й мені без плати пройти не можна?” – далі проглядає смерть, але не як противага любові, а як те, класичне і одвічне, що з любов’ю – пліч-о-пліч,” “– Що ж ти, матусю, з руками студеними? /Невже й промінця немає під денами?/Обійми ж хоч кістьми зеленими – /бо тільки вужак круг мене…”– і знову пік драми наприкінці, “Я Його не боюся: Він читає мої думки. /Я боюся тебе: ти читаєш мої слова – /і пояснюєш, часто з точністю до навпаки, /і розказуєш, чом один плюс один все не два й не два…” – в третій вірш з другого переходить уже тема любові, втім, любов тут інша, бачимо тут протиставлення любові сакральної і земної) А загалом то не тільки майстерна, але й дуже цілісна добірка, адже тут наскрізь – “оголеність”, вразливість і справжність митця.

Галина Гулієва

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *