Добірки 66-70

66. Олександр Харчук. Оволодіння

Довго сиділа над аркушем перш, ніж наважитись написати про свої враження. Перш, ніж розібратися із враженнями, зрештою. В театрі, наприклад, зазвичай, плачу під час перегляду емоційних зворушливих вистав. І по тому – мені стає легше. Втім, бувають вистави (особливо гострі і сильні), які не можеш виплакати ні під час, ні – опісля. Натомість довго носиш в собі клубок емоцій. Хочеш (і не хочеш) з кимось його розплутати. Тобто виговорити. Але мовчиш. Замість катарсису переживаєш щось набагато болючіше. І набагато глибше. Ось такою “виставою” для мене і є ця довершена цілісна добірка. Цілісна тому, що тут йдеться хоч і про різні оволодіння, але емоційний спектр у їхній основі – однаковий (“оволодівали мною/ вони оволодівали мною по черзі/ я не міг поворухнутися/ вони/ мама не зверталась в поліцію/ не хотіла мене травмувати”, “Що чи хто. Володіти собою чи/ володіти кимось. Чимось./ Оволодіти кимось. /Чимось. Ти оволоділа мною посеред площі. /Я майже не пручався. /Заскочений /Зненацька. “,”назва батько має безліч пустот, порожнин/ наповнених брудною іржавою водою/ та нечистотами /назва, яка має в собі стільки /всього різного, стільки всього/ сподіваного та пронизливого/ уявного та уявлюваного /що аж тіпає, коли щоночі/ лишаєшся з ним /наодинці”). А довершена через те, що попри натягнутий до краю живий нерв основи, тут не звучить жодної зайвої ноти. І жодної – фальшивої. Емоційні повтори достовірно відтворюють мову схвильованої вкрай людини. Часом з’являється щось схоже на потік свідомості, коли емоції йдуть перед текстом. Складається враження, що автор ледь встигає записувати за своїм літературним  героєм, з яким він, безперечно, дуже близький. Майже до повного ототожнення. До “Вірю!” за Станіславським. І співпереживаєш, власне, тому, що віриш. Загалом – то вірші не для медитацій. Не для широких мас. Але добу легкого та попсового чтива рятує саме така поезія.

67. Максим Холявін. З-нічев‘я

Перш за все – як філолог ніяк не можу збагнути, чи помилка в назві (бо ж то – “знічев’я” насправді) є, власне, помилкою. Чи то авторська гра слів, в якій захований певний сенс. Але, щиро кажучи, неозброєним оком цього сенсу не видно. Хіба що автор демонстративно наголошує на тому, що добірка писана “від нічого робити”, тому вона – жива, невичитана і “непричесана”. Певна недбалість, навіть, я б сказала, панковість є наскрізним мотивом усієї добірки. Рими то геть відсутні, то, ніби направду знічев’я, з’являються в різних місцях текстів. Іноді важко зрозуміти, яким за задумом мав бути той чи інший текст:римованим чи вільним. Найбільш помітні і вдалі рими у другому вірші. Тексти тут невеликі, тому дозволю собі процитувати весь: “Що далі в ліс – /то звичніша пітьма, /на очі опускається/ блаженна міопія, /немов знеболення, /бо коле кожен крок /незграбну мавпу, що спустилася з гілок, /й смакує безнадію /в мрії поміж нот, /але не може зупинитися…” Втім, автор залишає текст незавершеним, недоримованим і недовершеним ритмічно. Перший і третій вірш (може, через форму, а, може, через те, що римування на кшталт “долі-годі” важко сприймати, як, власне, римування) для мене – вільні. У добірці взагалі багато (до) вільного.

68. Діна Чмуж. Сертанка

Цікава загалом добірка. Не без стилю і не без смаку. У першому вірші багато символізму, філософії і медитативної музики. Від  “Дерева вчать ритму ‌/Дерева вчать власного голосу/ ‌Промовляють по листику ‌/Кожну набряклу думку” до ‌”Вчитись/ ‌Вчитись у них /безслівної риторики/ ‌Ніжності” не проглядає нічого зайвого і пафосного. І головне – нічого дидактичного. Слова тут легкі та прозорі. Поміж ними – направду безслівна риторика ніжності. Щоправда, у мене є питання до кінцівки – “Щоб народити хоч листик/ треба мовчанням/ Забути про власні кордони/ І видохнути”. Іноді важко розставляти акценти у віршах, де відсутні розділові знаки,тому, можливо, я неправильно це читаю. Але, якщо все ж правильно, то як можна забути мовчанням?  Легкі і прозорі слова раптом стають водою. Щодо “видохнути” – очевидно, на його місці мало бути “видИхнути”. Не думаю, що авторка свідомо захотіла світлу філософську лірику обітнути словом тотожним з, пардон, “виздихати”.

Тема другого вірша смілива, хоч і не нова. Всі ми давно знаємо, що в любові, як на війні, що доволі часто ніжні почуття переростають у протистояння, у боротьбу (перш за все – з самим собою). Але ця тема настільки усім близька, що, будучи гарно виписаною, не може не зачепити. Тут виписано – гарно. Направду образно, соковито, емоційно та сміливо. Назвати вірш про живу, тілесну пристрасть “Зона бойових дій” у час, коли в реальній зоні бойових дій у твоїй країні щодня гинуть молоді/красиві/пристрасні/спраглі життя/найкращі – то вже сміливість, якщо, звісно, не зухвалість. Думаю, кожен автор, що чинить подібно (байдуже, чи заради хайпу чи просто тому, що так відчуває) мусить бути готовим до різношерстої критики. Я от, наприклад, ні грама не ханжа. Кожному, хто знає мене з моїх текстів (а надто – поза ними), відомо, що я категорично проти будь-якої моралі чи рамок у поезії. Але другий, технічно талановитий, вірш мене тригернув настільки, що в мене справді трясуться руки, поки я набираю цей текст. Як людина, яка не з чуток знає, що таке – чекати з реальної війни того, кого до нервових зривів, до гострого болю у серці, до сивого волосся (у двадцять три/чотири – скільки ж мені тоді було років?) боїшся втратити. Як людина, яка знає точно, що постріли на задньому фоні телефонної розмови не схожі на звучання поцілунків. Як людина творча, втім, погоджуюсь, що паралель цікава, неординарна і влучна.

Третій вірш причарував образністю, метафоричністю авторського мислення. Бо оте “осіннє злягання води і сонця”, дівчата, що “довгим волоссям метуть вулиці”, літак, що “летить/ розпинаючи небо/точно в око”, оте чергове народження світу “на небезпеку” (але ж і на красу) – картини, перед якими хочеться не то медитувати, не то молитися.

69. Юлія Шевель. Поза межами тіла

Вірші, в яких, безперечно, щось є. Стиль, харизма, авторське вміння неординарно, сміливо, хоч і жорстко, мислити (“Всі думки ніби шви розійшлися із власних орбіт, /Всі слова прогнили, ніби дно у старої труни/”, “Пуповину зі світом паяв, доки нігті не стер, Заросли всі дороги дротами, де йтимеш тепер?”, “Вишкрібають з утроби тебе: добрий ранок, маля! /Ти греби, не спиняйся, ще трохи – і буде земля”, “Вишкрібаю із себе себе: добрий ранок, мала!/ Щоб зростися у ціле найперше потрібен був злам”,” шкіра напнулася лущиться як мигдаль”, “дай мені хліба себе розламай на шматки тіло солоне розхитує диханням всесвіт”). Ліричні герої, як видно з наведених прикладів (втім, читайте краще цілу/цілісну добірку, аби краще їх розгледіти, бо вони того варті) сильні, незламні (після багатьох пережитих зламів, що типово і логічно), подекуди надто жорсткі і суворі (до інших і перш за все – до себе). Такі собі хард-рокові герої. Тому дещо комічно на загальному фоні виглядає рядок другого вірша “хліба не їм вже давно бо у ньому глютен”. Після цього рядка розумієш, то герої тут радше не рокери, а хіпстери. Не кажу, що це погано, але подібні рядки (от, до речі, ще:”Ви давали грудне молоко, я ж просила води”) суттєво змінюють смислові акценти всієї добірки. Суворість розбавляється легкою невимушеністю (на межі з іронією). Виходить доволі цікаво, не без претензій на власний почерк. Втім, мені як читачці, мабуть, хотілося б, щоб усюди(в межах одного вірша принаймні) був витриманий один стиль і настрій. Для того ж, аби подібні експерименти сприймалися позитивно, має бути досконалою техніка. А тут є нерівності у ритмі і поряд з оригінальними сильними римами (“собі-орбіт”, “мала-злам”, “дай-мигдаль”, “п’єте-глютен”…) трапляються все ж і простенькі граматичні на зразок “маля-земля”.

70. Уляна Яресько. Містика міста

Така прекрасна гра слів і звуків уже в назві добірки. І вірші такі ж – прекрасні і звучні. Ритміка летка, наче в пісні. Трапляються справжні знахідки-перлини у плані римування (“видиві-Давидові”, “вимпели-випили”, “тисячі-лисяче”, “вповні-молитовні”, “3-D-пряде”, “зітче-плече”, “зістриже- вповні вже”, “висвітлиш-дурисвіте”, “хоча-очах”). Втім, у такій образній, ритмічно описаній реальності навіть дещо простіші, (класичні) граматичні рими виглядають органічно. З перших рядків авторка причаровує читача до міста, плавно і ритмічно проводить його вглиб вулиць, образно і нетипово описує знайомі їй місця (“Зяють, як чорні діри, прозорі офіси, /трійка вечірня рейками – до Соборної. /На заволоці снів маячіють обриси. /Фарби скінчились. Чорної дайте, чорної!”)У авторському контексті місто по-особливому романтизується. Маємо не типову урбаністичну лірику з усіма міськими “нечистотами”, а тексти, сповнені любові – до міста, його минулого і сучасного. Власне, минуле і сучасне тут тісно і збіса органічно переплітаються (“Сутеніє. Місяць ще не вповні. /Небо. Річка. Зоряне 3-D./ Вітер шепче строфи молитовні,/ вечір тіні, мов кужі́ль, пряде”). Авторці справді вдалося створити щось на зразок

3-D-фільму про місто для перегляду читачами. І мені хочеться перечитувати-переглядати знову і знову.

Галина Гулієва

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *