Добірки 61-65
61. Надія Теленчук. Загострення відчуттів
За умов сучасності навіть начебто звична силабо-тоніка може набувати новітнього вигляду, звучання, може переосмислюватися завдяки складнішій мові. У добірці «Загострення відчуттів» авторка вдається саме до вільнішого трактування силабо-тоніки – «розхитує» рядок (дихання стає природнішим, часом дещо уривчастим), подеколи вводить цікаві рими («повітря-вістря», «молитву-прожити», «праця – коронація»). Вдаючися до вільнішої ритміки, до зміщення метричних акцентів, авторка підкреслює емоційність своїх текстів, ця ритміка наче відбиває схвильовану мову, яка то ллється, то раптом переривається, як-от не вистачає дихання. Надія прагне мислити і відчувати багатопланово, вона співставляє, порівнює різні явища. Деякі моменти видалися, щоправда, сумнівними, наприклад, «Скільки таких митців приховують, що невротики? Скільки таких матерів почуваються жалюгідно?» Далі у вірші справді йдеться про матерів (у різних сенсах – про жінок, про діву Марію). Але до цієї фрази є лише один натяк на тему «мама-дитина». Тому вираз «таких матерів» не зовсім зрозумілий, ще немає із чим порівняти – яких саме. Можливо, авторка так і задумала – розшифрувати і розвинути далі в тексті цю тему. Та, на мою думку, саме в цьому місці тексту вираз не виконує свою функцію – не так створює образ, як заплутує читача. Другий текст «MoMA» сподобався особливою атмосферністю й тендітністю. Єдиний момент, над яким задумалась, – пунктуація у «Задихайся, хапай повітря крізь ґудзики блузки, непритомній. Такий прекрасний художній хміль». Оскільки це прямі причина і наслідок, можливо, ці два речення можна не розділяти крапкою, а поставити перед «такий прекрасний», наприклад, тире – щоби думка сприймалася як єдина. Цей вірш красивий за відчуттям, за образністю: «це твій Моне. Його лінії лілій стікають униз пастельно, наче віск на свічках», «Тихий храм модернізму для когось – лише музей. А для тебе – дзен, нірвана, едем і повінь». Третій текст, теж дуже емоційний і щирий, має ліричніше забарвлення. У цьому тексті менше витонченості, більше експресії: «дай мені смакувати торкатися бачити кожне зі слів що ними сповнюється повітря», «а ти говори нашіптуй мені молитву наповнюй мене словами для аутопсії». Виникло водночас кілька запитань щодо образів: «навіть якщо у річки свої річниці» (тут в мене вагання – йдеться про річчин ювілей (річницю), чи все ж таки про річища?). І також: ««нанизуєш мої нерви на гостре вістря». Нерви, згідно своїх фізичних властивостей, це тоненькі «ниточки». Тож, може краще в цьому разі не «нанизувати» їх, а проходити по ним гострим вістрям, чи торкатися них гострим вістря?. Три вірші добірки різні передусім за рівнем емоційної напруги. Читати добірку було справді цікаво: коли автор щирий у своїх текстах, це дуже відчутно. Можливо, «цікаво» – занадто сухе слово. Я читала із задоволенням.
Потік слів і образів, але не «потік свідомості». Дивакувата, трошки наче незграбна, водночас розверзнута, розчахнута, щира до болю поезія. Авторка наче й не цікавиться створенням образів – пише як відчуває, пише, ніби сповідується: «я б не відводячи погляду, не переводячи дихання, не розіймаючи рук, не розмикаючи коло, та де там. Де ти там?», «ну чому ти ніколи не боїшся, що тебе назвуть дивакуватою або дурною?», «Я би мріяла вирости соняхом, тому й в голові досі свище вітер». Усі три вірші добірки, хоча й мають різні теми, залишають враження одного потоку. І, хоча у текстах зустрічаються цікаві й незвичні метафори («вічнозелені губні та сонорні стануть не більше, аніж рудименти згадок про суцільну тишу»), на мою думку, в цьому разі щирість емоцій і бажання створити цілісний завершений образ переважають над зосередженням на літературних новаціях. Можна сказати, що новації авторка відчуває як застосування вільної метрики, внутрішніх рим, складної сучасної мови. Тексти завершені, цілісні. Дивакуватість образів не заважає сприйняттю. Певні образі можна було б назвати сумнівними та надто химерно-вигадливими. Мабуть, так авторка підкреслює відвертість і створює певне фантастичне тло.
63. Тала Тирлич. Життя в дійсності
Вірші цієї добірки я кілька разів читала вголос. З кількох причин. Перша – це щільна, дуже насичена поезія. І коли автор переймається більше саме щільністю образів, іноді фонетична складова наче залишається осторонь. І, справді, кілька фрагментів фонетично недосконалі: «крик чийсь шкварчить у безжальнім, надломленім «Ні!» (тут кілька шиплячих поспіль, далі сполука «ленім ні» теж трошки невдала), «Цей фарс, хоч на мить, зупинити примудриться ніч» (р-с-х-ч майже поспіль), «Із дозатором щасть, із скупими цідилками мрій» (щ-сть, з-с-к, важкувато звучить). Три вірші добірки різні за настроєм і за втіленням. І це мені, насправді, сподобалося. Перший текст «Замальовки» експресивний із моментами соціальної критики, з висвітленням несправедливості, парадоксів, з надламом: «Хтось з віником свіжим із власних обрізаних крил Слід мрій замете з живоття на догоду достатку», «І страх – не потрапити б в пастку з іменням «безродні», І як не спектись від агоній святих вишиванок», «Це – привід почати потіху, забовтану в крові, Забаву в лихім забиранні найкращих життів». Другий текст «Про кохання» – саме про кохання. Це «лірична лірика», ніжна, глибока, справді емоційна. Але кілька моментів «зачепили око». Початок: «Ми злилися в зорю», на мій погляд, звучить певною мірою двозначно. І це не та двозначність, яка є такою собі усвідомленою грою, від якої перехоплює подих, а така, яка сприймається трохи дивно, викликає сумнів. Далі – «ніжність терпка роз’ятрилась в людських пересудах». Ніжність, яка роз’ятрилась, мабуть, перестала бути ніжністю. Можливо, навпаки – зміцнішала. Та, боюся, не зовсім я зрозуміла, про що саме йдеться. Можливо, про те, що ніжність не витримала «перевірки» людськими пересудами. А може навпаки. Такі моменти впливають на сприйняття. І там, де могло перехоплювати подих від справжності й сили емоції, не перехоплює. У останній строфі однокорінна рима «відбутись-набутись» теж погіршила загальне враження. Третій вірш насправді залишив найглибший слід. Тут все просто. І слова прості. Та зайвих слів і не треба: «Коли помирає мати, Всесвіт стає меншим на одну з галактик», «Тоді темніють райдуги, Сонце скапує жовтавим болем з небес На руки тих, хто просить у Бога життя вічного», «безмежність твоєї самотності на цім світі Розпочинається з моменту, Коли помирає мати». Третій текст – єдиний вільний вірш у добірці. Безумовно, добірка яскрава: авторка представила значний діапазон тем, тексти написані у різній манері. На мою думку, враження могло б бути сильнішим. Навіть значно сильнішим. Але байдужим ці вірші не залишають.
64. Еліна Форманюк. 12 місяців
Перший вірш «Сандармох» змушує налаштуватися на важку тему втрат, на одну з трагічних сторінок української історії. І – так – авторка не просто переповідає цю страшну історію, вона пропускає крізь себе, крізь свої відчуття та емоції ті далекі події: «тремтить земля і я теж – у ній з хрестами дихаю в унісон», «навколо темрява і сльота північне небо в мені мовчить». Короткі римовані строфи, притаманні ямбу твердість і визначеність добре передають суворий дух вірша. Другий вірш «Грудень (Олекса Влизько)» присвяченій теж трагічній, теж українській, але дуже сучасній темі – темі втрати молодих і щирих героїв, що ідуть з життя «З Україною у руках». Це гіркий текст: «Байдуже, коли Головне – помирай Ми обставимо все красиво і патетично», «Головне що в режимі не залишається місця героям лише таблички». Авторка упродовж усього тексту витримує високий рівень напруги, до останнього слова. Хоча графіка вірша вільна, авторська, це все ж римована поезія, з дещо вільнішими рядками. Але рими досить далекі, на першому плані емоційна складова. Тему війни і втрат продовжено у тексті «Янгол». Але тон спокійніший, у ньому наче протиставляються два крайніх стани, два явища: війна і позамежне світло: «Люди заметені снігом і градами В землю вростають вдови і битви Там де ми з тобою осядемо Тихо триватиме срібло і світло». Добірка, об’єднана трагічними для України темами, побудована зважено й логічно: відсилання до історії – сучасність – вічне світло. У добірці зібрані тексти із різним рівнем напруги, авторка демонструє багато граней драматичного. Вона прагне писати про найболючіше, її головні теми це українська історія, патріотизм і його ціна, життя і смерть.
65. Наталка Фурса. Без сорочки
Кілька разів перечитавши добірку, хочу сказати «тепла». У цих віршах ніжна поетичність, виразні образи, глибока ліричність. Але тепла хвиля це те, що відчуваєш найсильніше. Тексти у добірці різні – у першому більше пейзажності, другий нагадує народну пісню, третій розповідає про взаємозв’язок чоловіка й жінки. Перший вірш написаний у традиційній манері, це віршована силабо-тоніка, рими досить точні, але не шаблонні: «зайда – зайве», «сіре – вірить», «сива – попросила», тощо. Цей текст не так емоційно напружений, як насичений виразними метафорами: «твердь його дна і розчахнуте небо сіре, чорну аскезу садів і ріку скляну», «Місяць на плечі тобі кинув шворку сиву, день – блиснув сонцем, як різкою, з-під чола…». Загальний настрій радше спокійний, але завдяки вдалим метафорам і завершеності форми є відчуття глибини. У другому вірші застосований цікавий прийом – значна кількість зменшувально-пестливих слів (любовонько, сестронько, грошинка) вжита у драматичному сюжеті, центром якого є тема смерті: «Що ж ти, матусю, з руками студеними? Невже й промінця немає під денами?». Третій вірш – це такий вічний діалог між двома. Між чоловіком і жінкою. Але вірш не так про почуття, швидше про спробу порозуміння. Дві істоти, два різні всесвіти – чи є в них щось спільне, чи перетинаються вони? «Я боюся тебе: ти читаєш мої слова – і пояснюєш, часто з точністю до навпаки», «Ти натомлено кажеш: брехня, в тебе – кілька правд, ти на чорне писала «біле» – і навпаки». Цей вірш теж драматичний, тільки драма його внутрішня, ніби прихована під спокійною водою – сильна емоція теж наче «ховається» у звичній римованій силабо-тоніці. Ця добірка, хоча і складається з віршів різного характеру і різних жанрів, досить цілісна. В моєму сприйнятті вона могла б бути міні-циклом. Недарма словами «без сорочки» (які стали назвою добірки) завершується перший текст і починається другий.
Вікторія Єрусалимська