Наталія Дьомова. Світло (поезії)

***

Світ – наче світло – починається завжди там,
де у грудях натягнутих, як там-там,
гупає чорнота.
Вік – наче вікна – показує нам чуже,
дощ уповзає під комір вогким вужем,
тулиться до хребта.
Грійся же, осене, зміями до сердець,
поки і нас ще гріє святий отець
в теплій руці-ріці.
А як тепло утікає з його долонь,
люди із дотиків крешуть собі вогонь –
наче сліпці.

***

я тобі не скажу
як погода вибілює гори
як виболює горе
і горло і робиться душно
і приходять на голос до мене чужі кредитори
забирати подушне
бо немає вини
і нікому ніхто не повинен
очевидно по суті
і замість тут лити водицю
ти обидві відразу собі забирай половини
хай тобі пригодиться
хай тебе береже
хай тебе обпереже як руни
хай затягує рани і хай проступає в зіницях
і за рік у якомусь порту
у дівиці-фортуни
обміняй на дурницю

Блага вість

Нагальна потреба любити також минеться.
Береш себе у кулак. Затискаєш в зуби,
загинаєш пальці – ще стільки от: місяців, років, життів –
не знати і не чекати такої згуби.
Пишеш. І щирий шерех сухих листів,
знов невідправлених, зрештою, бо навіщо.
Глиняні руки не можна підняти вище.
Лист не постарівся, дівчинко, – пожовтів.
А це означає – жовтень. Всього лиш вісь
осіння або планетна – і це – всього лиш.
Опалим листочком опалену душу оголиш,
спокійною тишею вірних собі передмість.
Візьмеш хризантему – і пальця – і серце – не вколеш.
І це буде вість.

***

А час обточить вилиці до скелі –
у тиші келій, о годині псячій,
коли висять надщерблені тарелі
понад тобою тихим і босячим.
Коли тобі, дозорцю, до зорі –
бо сплять сусіди і поснули діти –
глядіти в завіконні пустирі
і ледве чутно, пошепки старіти.

***

У тиші і траві, де стигне і цвіте,
де бджоли і джмелі тримають варту,
ввижається і мріється про те,
про що не варто.
Розкинувши обійми від плеча
і спину сперши,
я знаю, що багато розпочав –
і не завершив.
Бо світ перехиливши під кутом
у невідоме,
ці хмари пропливуть під животом
до мого дому.

***

І ця стерня і комашина тиш,
і комарине потайне причастя,
якщо простиш –
а ти мені простиш –
на щастя.

***

Коли слова повисихають вщент
і в роті пусто, 
іще два дні перетривати щем – 
а там відпустить.
І поступово, кожен день при дні
прожити зиму,
коли іще триває в глибині
неопалиме.
А навесні дістатися до дна,
де пусто всюди,
і запустити вітер до кімнат, 
що тишу будить.

***

Це гіркаве і тлінне, цей голос надсадний у роті,
ці околиці, вулиця боса і гола, і клени,
ця листівка зі Львова, і це полотно на звороті,
що безадресне і безіменне.
Міжсезоння війни, коли кожен затримує подих,
коли кожен замружує очі, гамуючи клекіт.
І триває розподіл, триває, триває розподіл
на живі і далекі.

***

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер – це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,

остогидивши власне стояння на міні, мов п`єдесталі
ти чекаєш призначене.
Чекаєш.
Чекаєш призначене.
А воно десь чекає далі.

***

Уявна простота життєвих ліній –
для мудреців, Платонів і Спіноз.
А простакам в якому поколінні –
хіба цей біль у серці і коліні,
як особистий метеопрогноз.
Коли весь світ – не крапля на долоні.
Коли весь світ – заплутане кубло,
коли кістки – пекучі і солоні,
і десь у глибині в твоєму лоні
росте душа, як жилаве стебло.
Твій біль – твоє освячене табло:
один-один. У цьому перегоні
ти їдеш у загальному вагоні.
А потім сходиш. І твоїх агоній
нічого в світі краще не було.

***

я не тримаю зла
не тримай на мене страхів
не тримай надій
я відпускаю крила усіх птахів
стремена усіх подій
на якомусь із поворотів ми розминемося на віки
нас розмине
знесе
не шукай у якомусь із друзів із ворогів мене
я відпускаю все
по живому відрізавши – 
відростуть – плетениці вербові 
скинувши шкіру немов змія
не треба більше мені твоєї любові
у мене своя

Наталія Дьомова

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *