***
Зазимками посічений бурштин.
Акваріуми сходових клітин.
Про що ти мрієш, місто біля моря?
Чого боїшся? Мабуть, що зими.
Без листя твої вулиці прозорі
нехай посплять до першої сурми.
А вітер злий, холодний, наче мрець,
але не вічний, начебто не вічний.
Леліє ряд зірок омонімічний,
утворюючи сенсу острівець
посеред чорних віт, посеред ночі –
яких тобі потрібно ще прикрас?
І місто засинає неохоче.
І поштовхами рухається час.
***
ні голок, ні кіл –
у моря свої платівки
мідії чорна мушля – його вініл
оглушенi прибоєм,
сидимо на березі удвох,
і програвач не потрібен
***
Пожовкле листя схоже на метал,
і гіпсом сніг окреслює обличчя.
Рукопис – це тривкий матеріал,
коли немає поруч потойбіччя.
Усі, кого ти вигадав, живі.
Їх не спиняє час, не кривдять люди.
А сивий птах сидить на голові –
співа тобі про те, чого не буде.
Та ще твої закляті двійники
вдивляються у дзеркало, уперті,
шукають недописані рядки
та вірять у безсмертя після смерті.
***
Нічого не виросте там,
де воли не пройдуть,
де небо вологе
не битиметься о роги,
а як розірветься,
піде за волами дощем –
по скибах коліс,
по великому колу земному,
по променях жита
за овид блакитний – додому.
І сонця солоний окраєць
закине в торбину,
від пилу та поту руду…
Якщо я піду – то лише за волами піду.
Якщо я погину,
то поряд з волами…
***
життя – це рима на тривале
перебування в небутті
застигла у камінні кров
долонька квітки
навіщо перепитувати, звідки
оці жінки, чоловіки оті
пливуть та чи дістануться причалу
пливуть немов
невпинні баранці
хто з каменем
хто з квіткою в руці…
навіщо перейматися одвічним
коли воно нікуди не пливе
та прагнути залишити потік
якщо із нього ще ніхто не втік
***
бути тополею –
бо їй не бракує місця
у місті,
бо їй
вистачає слів,
вистачає листя:
темно-зеленого –
для бур’янів
затятих
жовтогарячого –
для терезів
жовтневих
в очі дивитися місяцю,
на височину піднявшись,
щоб не питати звідти:
чи ти кохаєш мене,
чи не покинеш,
чи не потрапиш
необережно
у напівтінь
Землі?
бути тополею – не горбити спину ніколи
бути тополею – не опускати віт
***
сто тринадцять років
Флетайрон
розгладжує зморшки
закоханих у Мангеттен
розпрасовує шпальти туману
дратує вітер
святкує Різдва усіх Ісусів світу
знеструмитись
зняти усі тягарі б
у затоку стрибнути
заселити в офіси зляканок-риб
та провісників-спрутів…
а потім в останню грудневу суботу
озерами вирушити
до Міннесоти
скільки потрібно років
щоб звикли придонні хвилі
до сталевих кісток
розплутали кровотоки дроту?
та хоч би скільки було…
хто заборонить нам із тобою
мріяти,
океанська імло?
***
серце – церква
віра – цвіркун,
що прокидається від тепла
у великій лікарні духу
тутешні ми – милиці
для слів, що вигадуємо, коли
шатра розколюються
і цвіркуни засинають
у токамаку Всесвіта
ми завеликі для того,
щоб роздивитися,
звідки воно береться –
тепло любові
Босху
Він – світлофор, а треба – люцифер.
Затиснутий в лещата поверхівок,
він – одинак,
а хто завжди удвох
у мегаполіса бетонному анклаві?
Ворона Катерина в’є гніздо
з дротів та поліетилену .
Собака Христофор
сліпу примару переводить на зелений.
Ніхто не думав, що вони святі.
Ніхто не бачить – в кожному із нас
мовчать птахи, що загубили крила,
і цуценята з головами коней
народжуються в кожному із нас.
Щасливий той,
у кого між червоним та зеленим –
жовтий.
***
вентилятор заводить пропелера
вчорашня газета
стає на крило
і кульбаби повітряна куля
чекає на старт
коли час настає
розумієш –
потрібно навчатись літати
попри силу тертя
попри вади єства
та ожини тяжіння
бо так само
як гемофілія
повинна
у генах лишатися
мрія
щоб здійснитися там,
у четвертому вимірі
після безлічі спроб
Євгенія Красноярова