всі, кого я люблю, чи любила, чи могла б полюбити – живі.
ліплять хлібних гомункулів, тягнуть либи, лажають,
слухають глена міллера, жують лаваш, обживають готелі,
вже не схліпують над полозковою, вже не лабають чіжа,
ставлять металокераміку, заробляють на стіни й стелю,
лайкають політоту, топлять за ліваків, злісно жартують в тві.
одного я провідувала у сабурці – він проспав і не вийшов з палати:
деякі ліки викривлюють час, збивають біологічний годинник.
той чел готує бомбезний перець в заливці і виховує собацюру.
я б і собі попросила – наприклад, у липень п’ятнадцятого, до тої людини,
на біостанцію, у той самий світанок, – лікарю, дай мікстуру!
і час слухняно запаралелиться, розшарується, – без ліміту, без плати.
інший зник безвісти – за чотири роки на його акках жодних постів,
ніякого фактажу. я не відчула ані горя, ані тривоги.
сказала б, що він десь на криті – чавить свою екстра вьорджин,
ходить під вечір в розпечено-білі гори – тамтешні боги
теж люблять рибу, вино і небо. най хоч хтось з них йому в тій безвісті допоможе –
чи ж вперше бачити їм блукальців, а божевільних – то й поготів.
ефемерний казус пам’яті і уяви дозволяє таке, що ридав би тесла –
в моїй голові водночас тривають всі травні десятирічної давнини,
минулорічні серпні, позаторішні листопади, майбутні січні;
густо соляться помідори, голуби заважають сексу, телефон не прийма вхідні,
труцца спіной мєдвєді, таксист шукає проспект – двадцятип’ятиріччя? точно, двадцятип’ятиріччя!
повторюй як афірмацію: всі любимі – живі, ще не народжені, вже воскреслі.
