На клітинному рівні, чарівні,
Споконвічні, живі і містичні,
Із землі, із води, із роси
Голоси
Озивалися, розливалися,
Із колоссям на ниві гойдалися –
То зі Степом розмову вела
Ковила.
«Батьку, кожен, що є солончак – саркофаг,
Пам’ять має від сивих давнин твій полин:
Хто пройшов, хто тут був і нема,
Племена.
Що лишилося, батьку, від них, кочових?
Де хвіст куряви, стукіт копит – скіф летить?
Кіммерійці де? Гуни завзяті?
Сармати?»
«Сизі трави співають для них, тих синів,
Материнка і пил всіх доріг – їх нічліг.
Стугонить колообіг століть, час летить,
Одна мить.
Я від кожного з них маю, доню, повір,
В надрах маю і в крові моїй степовій
Мудрість, силу і велич, надбання віків
Гомінких».
День за днем Степ гіркий простягає тумани,
Із прадавніх часів височіють кургани.
Пам’ятатиме він, як мене трохи час,
І нас.

Олена Козлова

м. Скадовськ

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *