Літо. Скидаю шкіру, ковтаю каву, дивлюсь кіно.
Настрій – промчати звіром всупереч кармі. Звучить мінор.
Наче думки сплітались, у снах роїлись, горіли десь.
Тіло (без таємниці) моє – руїни. Зростає день.
Час не єдина частка, чинників різних багато є.
Звісно, що мав би впасти, не із заліза серце моє.
Вісник піском шепоче, лоскоче пилом, бур’яном ткне,
Власне, хвороба, пошесть, куточок з гниллю, пастка тенет.
Отже, пустеля кличе, спокійний зовні ковтаю мить,
Майже кіно, як звичка, палюче сонце кістки дробить.
Мав же життя прикраси… Їх сам і знищив, в папір зім’яв.
Може, живуть примари в суцільній тиші…ім’я?…ім’я?…
м. Маріуполь, Донецька область
Facebook Comments Box
