сніговими ключами вкривається тиха земля, що водою неторкана
прилетіли із вирію зимного, відстані довгі й нестерпні долаючи
поки армії збудників ранять цивільних, назовні не ступлю і кроку,
таким чином рятуючи чиєсь життя – все ж на фронті незвично гаряче

приглядаюсь до справних тепер ліхтарів, котрі вказують завше дорогу
крізь бетонних панельок джунглі, в яких заблукати дорівнює смерти
зима тихо й повільно зникала, долаючи край больового порогу,
за котрим зберігалися спогади – їх було тепер легко стерти

у крутому піке зберігалися миті, що нам видавались побоями
після місяців збоїв, чужих помилок і страждань, невимовних раніше

крізь сніги ти зникала, відходила в далі і дужче у серце колола,
відпускаючи з мене гріхи перед силами дивними і всевишніми

ця зима, та і рік загалом переходять у фазу війни на знищення
помирають на фронті, в тилу дерибанять, і хаос керує нами
та я вірю, що наші цілі, старання і мрії дадуть нам вижити,
що чесноти, встановлені нами ж, загоять віками глибокі рани

ти мені повертаєш віру в життя гармонійне, доволі музичне
з перепадами плавними або різкими, в яких і звучить мелодія
коли їй настане кінець, тоді спогади стануть рутиною звичною,
з чим я більше не змирюсь, допоки ще зможу впиватись твоєю вродою

ти з’являлась крізь снігу ключі, розтопивши від холоду вмерлу душу,
і коли тебе згадую, то пробиваю колись нездоланні стелі
або тихо заплющую очі, в твій голос шовковий вслухаючись дужче,

моя панацеє.

Юрій Ліщук

м. Тернопіль

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *