ти мене відпустила в світ проте поглядаєш
щохвилини крізь мутне джерельце в моєму тімені
ти водила мене за руку за ріг і заміж
на гуртки і наосліп по катакомбах темені
мені говорили маленькій що поки я́ є
тебе немає але я знала тебе на дотик
це ж бо ти наді мною небо перехиляєш
і вкладаєш у рот мені чорні свої анекдоти
ти топила мене у відрі кошеням-ахілесом
і тримала за серце лишивши дистальні фаланги
в розтривоженій м’якоті ніби насіння чи леза
ти тримала за серце так як тримають планку
я пила твої макові сльози з молоком матері
і горілкою батька всмоктувала метеликом
ти була моїм вогким бодгі і чорним саторі
посміхалась мені з портретів з дзеркал із телека
я ховала тебе в рядках у своїх легенях
я гноїла тебе в собі і гнила з тобою
тільки вишкір твій споглядаючи на рентгені
готувалась не до двобою — до однобою
я навчилася спати з тобою як із ведмедиком
я навчилася спати з тобою як із коханкою
ти сміялась в обличчя друзям родині медикам
ти сміялася гуркотом вибухів співом ханґа
та скільки б разів не косила мені волосся
сталевий півмісяць твій врешті зайде на камінь
ми ще з тобою рідненька поміряємося
як не косами
то кістками
