Літо. Тихо в квітах мріє вітер.

Там, де медово-нектарний буркун й королева панує жалка,
в сні летаргічнму хата блукає поблизу чужого ставка.
Тріщини-зморшки, порепана глина, місцями солома згнила,
важко повірити, згорблена нині, біленька була й чепурна.

Літо. Сміх у воду вплели діти.

Вище людини трава і малина у вусах старих вишнярів,
йду, розгортаючи гілля колюче, душа завмирає в мені.
В очі віконні глибокі, розбиті, немов у минуле дивлюсь,
призма розсіює час кольорами на білий уявний обрус.

Літо. Встелена долівка цвітом.

Затишно в хаті, вінок із розхідника – вічний живий оберіг,
сонячний промінь у квітах набитих, на льон рушниковий приліг.
Піч підморгнула жаринами-зорями, пахне гарячий ще хліб,
півні барвисті так гарно мальовані, чую урочистий спів.

Літо. В’яжуть сніп з пшениці-жита.

Різьблена скриня, колиска гойдається і образи на стіні.
Люди звичайні жили тут століттями, точно не знаю які.
Дивляться поглядом рівним з минулого, наче у церкві святі,
стерті обличчя, не чорні й не білі у рамці іще золотій.

Літо. Злива спеки, тінь нагріта.

Молиться-марить хатина, дурманить солодкого цвіту ефір,
сонце спікає думки і картини, а липень уже догорів.
Час забирає тривогу і радість, ніхто вже не скаже: ,,Чекай!”
Є покупець, на продажу земля, хати нема, є лиш пай.

Літо. Треба встигнути радіти.

Наталія Манько

м. Львів

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *