36. Життя, буває, вліпить копняка…

Життя, буває, вліпить копняка –
В очах темніє, збиті вщент коліна.
Летиш від болю просто в небуття,
Та подих перевівши за хвилину,

Шепочеш, не кричиш: “Допоможіть…”
І знову біль шматує тіло й душу.
Десь голос здалеку струною забринить:
“Я в тебе вірю, впораєшся, друже!

Випробування це, бо час настав,
Втручатись – рівновагу тільки зрушу.
Напевно досвід так цього чекав,
Ти мусиш все сама здолати…”
Мушу…

Я мушу впоратись, але бракує сил.
Зриваю нігті в кров, встаю поволі
І знову падаю у марево чорнил…
Але хтось поруч, дякувати долі!

Тримає руку, гоїть гострий біль,
Гаряча кава, дотик, тихе слово:
“Ти змерзла? Так, страшенна заметіль,
Допоможу, два кроки ще і знову

Повернеш сили, спокій і тепло.
Як добре, що почули зойк твій тихий.
Вже можна – плач, минуло все, пройшло,
Забудь, що десь тебе спіткало лихо.”

Гарячі сльози  ллються по щоках,
Та посмішка щаслива розквітає –
Важлива нам підтримка у словах,
Та все ж к життю живе тепло вертає.

Наталія Рибальська

м. Ірпінь (Київська обл.)

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *