Я кидаюсь у твої обійми,
Наче пес кидається під машину.
І його, і мене не чекає нічого хорошого.
Я тільки прошу: побач у мені людину.
Не гризи мене, як пес загриза перехожого.
Подивись!
Над нами вічне небо, розліноване хмарами і дротами.
Під нами чорна земля, розорана підборами і кротами.
А ми живемо в повітрі, наче маленькі атоми водню,
І виконуючи волю Господню,
Знаходимо свій кисень, з яким завзято творимо воду.
Наша вода злітає у вічне небо,
Наша вода вбирається у чорну землю,
А потім проступає калюжами на бульварах.
Це ніби зі шкільного підручника круговорот води в природі –
Ти, я і наші обійми.
Так було уже тисячу років.
Так буде знову. Я нагадаю тобі при нагоді.
А сонце, між тим, зробило ще одне коло.
І хмари бігли, немов на роботу.
Подивись! Стільки живого навколо.
А ти досі не бачиш в мені живу істоту.

Тетяна Петрушкіна

м. Маріуполь (Донецька обл.)

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *