Літні молочні тумани. Вранішні роси.
Ще сонно три косарі ішли в сінокоси.
Ще сонно сонце чекало на перших свідків.
По горизонту вони прибували хто звідки.
Запіяли півні. Жінка ватру розклала в печі.
Чоловіка подих тримався ще на її плечі.
Заварила чай із кменем, липою, чебрецем.
ЇЇ чоловік повернеться з вимученим лицем.
Вівчарі до світанку розгородили кошару —
тепло ковдрою Петрос укрила овець отара.
Вночі відігнали вовка від них сміливі вівчарки.
Один пес загинув. Всі пригубили за нього чарки.
“Він був вірніший мені за багатьох людей,
Зимою стеріг мою сім’ю, спав біля вхідних дверей, —
каже вівчар, — банно зараз мені за ним.
В полонині шостий рік. Він ще не був старим”.
Самим узбіччям забутих республік й імперій
потяг суне повільно через мости і тунелі.
Ритмічно стукає в рельси і заколисує гори.
Люди звідують в ньому про чужі радість і горе.
Райцентр. Автобус прибув під автовокзал.
Пахне старим буфетом відпочинковий зал.
Колискову дитині співає грубий жіночий альт.
Біля будівлі стигне на сонці розбитий асфальт.
