Об осінній порі, коли плачуть туманами ранки
і вже ломить гілля під вагою ледь кислих ранет,
одяглася земля в кольори хризантем вишиванку.
Народилась зоря. І свій шлях розпочав поет.

Колосяться поля, сяє злотом дозріла пшениця
та рясними сльозами щодня омивається лан.
Від врожаю прибуток опівночі панові сниться.
На митарства селян споглядає маленький Іван.

В смерті вкотре жнива, все одно чи старі чи малеча.
Не смакує живим з кров’ю рідних запечений хліб.
В материних руках навостаннє здригнулися плечі.
І закопана Ганя у землю в четвер на обід.

Навкруги тишина. Не ридають і не голосять.
Колоски на полях, наче спогад замучених душ.
Вмить змужнілий Іван в пана ласки уже не просить.
Замість зброї – перо. І на битву за правду чимдуж.

За словами – слова, за рядками – нові рядочки,
крізь замети стежками без втоми та без вагань.
Направці – босяка, у торбинці – хліба шматочок.
До свободи дорога збудована із страждань.

Повмирали пани, на автівки змінились карети,
а в моєму селі завжди в шані звичайний селюк.
Проминальне усе. Невмируще лиш слово поета.
На віки у серцях – син Андрія, Іван Михайлюк.

Валентина Іванюк

с. Тростянець (Івано-Франківська обл.)

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *