95. віверни

згорблена спина лісовика не ховала розбите серце
не ховали й зажурені очі
коли полетіли дракони лицарі склали зброю
обладунки вкрились іржею
течією змело києвиць
як тримались дніпрових порогів змивали мечем
коли мольфари тікали у гори
їхні мольфи їхали в трунах
і падали на голови лелетів
що спали ув’язнені під землею
поли нявчиних суконь зжирали черви
поки осліплі круки клювали їм спини
розписуючи пишні рукава червоною вишивкою
ніхто не тужив за своїми
все за чужими й байдужими
у людей лебедині шиї і гусячий норов
аби дивитись за сусідський паркан
і плювати їм чия груша
і плювати їм чиї діти
і плювати на душі
ватра стріляла порохом і гостям бракло духу стрибнути
вінки в’яли і тхнули бо згадавши купала ми забули мару
люди дешеві лампочки
перегорають щойно були вкручені
і як жити далі будинкам коли вулиці мруть
дерева древні утім дороги дорожчі
бо навіщо здалось те коріння сезонним пташкам
тут де флояра щезника мовчить у жалобі
де бугай ридає як скрипка
навіть віверн вже нема
лиш ти сам