100. Вдивляйся крізь присмерк у простір…

Вдивляйся крізь присмерк у простір,
І грій свою втому.
Хоч лава думок клекотить у колючій безодні –
Хай вляжуться пилом на постіль,
Впусти їх додому.
Замкнешся на ключ уже потім, не рада з них жодній.
Втім, буде надія на світло –
і знову по колу,
Промовиш: “Безсила, хіба підбили крила мені”,
Упала овіяна вітром,
Зірвалась додолу,
В холоднім тумані, між скелями і брилами.
Закриєш заморено очі,
Чекаєш прозріння,
Вже сонце лоскоче повіки, хоч ти ще й не чуєш –
Усе наче сон це, і вітер на вухо віщує,
Регоче:
“Вже он де!” Уже проростає насіння.

Леся Пономаренко

м. Київ

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *