Всепричетність ота – і немає спасіння.
Та й спасатись причетні не бачать причин.
Неминучість, що тлінним загрожує тління,
Жорна часу – і скрегіт уламків хвилин.

Хоч здригаємось часом від стукоту часу,
Що вривається вперто у двері земні,
Ми не сіра, не біо, ніяка не маса,
Ми причетні, ми грішні, і ми не самі.

Ми живі, наче душі, обтяжені нами.
Наші душі чужі розібрали гріхи.
Розділили посильно, як ношу, на грами
Поміж сильних, і нас ще багато таких…

Світлана Шинкар

м. Калуш (Івано-Франківська обл.)

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *