110. Наче не дерево – тільки не зрушити з місця…

Наче не дерево – тільки не зрушити з місця.
Наче не камінь – та не помага течія.
І з кожного двору щораз виганяють зі свистом.
Наче примара вигулькує слово “сім’я”.

Крила метелячі з коконом міцно зрослися.
Це вирок на смерть, половина дещиці життя
Лиш компенсація долі, бо не одна серед тисяч,
Така, кому навіть не встигли надати ім’я.

Бігти б, та так, щоби потріск коралів та перлів
Шумно сплітався з дощами та кровью у вухах.
Хоч ранком колись усередині все завмерло.
Двічі нежданно дехто у грудях постукав.

Пісками замучений звір продирається марно.
Домалювати б мету – та долі скінчилась гуаш.
Довкола лишень є жовте, гаряче, негарне.
Витончена реальність перетворилась на шарж.

Глухо рипить сухостій що продерся між ребра,
Зірками по тілу розкидано реп’яхи.
А винна в усьому, на жаль, непомічена щедрість,
На жаль, непомічені крила, та дуже помітні страхи.

Анна Іва

м. Запоріжжя

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *