Віталій Мамай: “Не вірити в весни – безглуздо”

Віталій Мамай народився в 1971 році у Кременчуці. Журналіст, перекладач, піарник. Лауреат і призер численних міжнародних поетичних конкурсів, автор двох збірок поезій. Публікувався у літературних журналах «Знамя» (Москва), «Новый Берег» (Копенгаген), «Волга» (Саратов), «Этажи» (Нью-Йорк-Москва), «Эмигрантская лира» (Льєж), «Перископ» (Волгоград) та ін. З 1998 проживає в Тель-Авіві.

Суддя конкурсу «Поетична доба» у 2020 та 2021 році.


У добірці представлені вірші Віталія Мамая, в тому числі і українською мовою. Серед них дві прем’єри – автопереклади «Штиль мертвий, море Мертве. Грудень. Сіль…» та «Листи щастя». З дозволу автора, вони оприлюднюються вперше на сторінках сайту «Творчі лабораторії». Вдячні за честь.


Агада́ ( Let my people go)
⠀⠀⠀
Над кромкой Иудейских гор заря.
Но темнота, и холод, и промозглость
еще сопротивляются, царя
в остатках форта древнего царя…
Из окон раздаётся Go down, Moses,
труба Луи́ сгоняет сизаря
с одной из плоских невысоких крыш.
Край неба, ясен, ярок, медно-рыж,
пророчит день – из ветреных, хороших,
прозрачных дней с дымком от жжёных крошек,
из тех, что наступают раз в году,
из тех, когда читает Агаду
потомок беспокойный Моисеев,
о распрях эллинистов и ессеев
под светлый праздник позабыв едва…
Как остро в этот миг звучат слова
из вечного молитвенного свода,
как на зубах песком хрустит свобода
и снова расступаются моря,
дно обнажая, камни, якоря
да тычущие пальцами рулей
в бездонность неба рёбра кораблей,
и никому не кажутся простыми
ни сорок лет, ни сорок дней в пустыне…
Но, схваченное праздничной тесьмой,
минует время, выйдет день восьмой,
за ним вернутся будни, и тогда
на полку встанет на́ год Агада,
и дух свободы, как во время оно,
оха́ют и вожди, и холуи…
Но ты сквозь атмосферные слои,
сквозь время дуй в трубу свою, Луи,
да так, чтоб донеслось до фараона.

Штиль мертвий, море Мертве. Грудень. Сіль…

Штиль мертвий, море Мертве. Грудень. Сіль лежить підталим березневим снігом
понад водою дивного відтінку лазурі, що неначе й не вода,
бо навіть пластик кольору такого ніде не стрінеш, скільки не шукай.
Ні слух, ні око звичного нічого довкола не знаходять. Тиша тут
така, що і йорданських муедзинів о п’ятій ранку не почує той
лишень, хто має чисту совість, і, відповідно, спить як немовля.
Ми з Хорстом вже давно не немовлята, ми грішні, як на п’ятому десятку
бувають грішні люди, ми п’ємо забутий у валізі Хорста «Asbach»,
і у розмові повсякчас спливають Салах ад-Дин, походи, Боемунд…
Англійська воскресає, мовби Лазар, коли немає інших спільних мов
і всі забави, танці, процедури набридли разом з пляжем і басейном
пристойного ще ніби «Шератону», минає ніч, і наша гостя з Омська
пішла до себе, голова, мовляв… Та менше з тим. Нам і удвох не нудно,
є «Asbach», і на сході за балконом світанок вже розлив магічні фарби.
Що ж, хоч цього видовища заради у грудні варто побувати тут.
Та Хорст всьому радіє, як дитина. Він з Дортмунда, він скромний тихий вчитель,
спитав три дні тому, чи ж я давно тут, і так, бідака, й не протверезів…
Над пагорбами визирає сонце, розмови нишкнуть, сон перемагає,
аж ось на півдні виникає раптом якийсь незвичний, нетутешній рев,
наповнює молекули, мембрани, півкулі трощить, затискає скроні,
і Хорст, не розуміючи нічого, очима лиш питає: What the fuck?
Хай не одразу, та мені доходить, і я дивлюсь, як пара F-16
в ранковому повітрі перед нами заледве не зріза верхівки пальм.
Хорст теж побачив металевих монстрів, та зовсім втратив мову, і до тями
інтелігента бюргерського штибу приводить лише бренді далебі.
Я щось верзу про те, що то пілоти жартують так, що їм намилять шиї,
і взагалі це дуже характерні дрібні приколи наших ВПС…
Тож, Хорсте, тут нічого вже не вдієш, з середини минулого століття
спливло і крові, і води чимало… Євреї й німці точно вже не ті.

Че

Он старался не целовать Че Гевару на правом её плече.
Тот смотрел на него с презрением — слишком робок.
Аргентинец Эрнесто, разбойник, министр и просто Че,
был всего лишь одной из пяти её любимых татуировок.
В топкой зелени глаз метался живой огонь,
желтоватый и беспокойный, как тигр в клетке.
Он любил её двадцатитрёхлетней, шальной, нагой,
с безупречно упругим телом недавней легкоатлетки.
И под утро, когда уставала натужно скрипеть кровать,
и гаванское радио что-то чеканило про надои,
он баюкал её, инстинктивно пробуя прикрывать
самозванца не очень-то пролетарской своей ладонью.
У неё было сердце. Как водится у сердец,
там хватало места другим. Очень многому свойственно умещаться
в этом славном возрасте, в этом втором из детств,
кроме страха, трезвости и мещанства…
…В исступлении ревности, в коме, в бессильном параличе
он всегда был уверен, что эти, другие, целуют Че.

Дорога – всё поля, монастыри…

Дорога – всё поля, монастыри…
Того гляди, сам здешний граф Тьерри
за поворотом спешится со свитой.
И девушка с кувшином молока,
и белые над Ипром облака;
за каменной стеной, плющом увитой,
чужая жизнь и смерть… Прошли века.
Пусть видится, пусть пишется пока,
но даже если нет – то не взыщи.
Что камень из Давидовой пращи,
день пролетит, и упадёт за логом.
Уже кресты нашиты на плащи,
им верится, им грезится о многом,
в предсмертный час пустынный суховей
не остановит младших сыновей,
ведомых то ли графом, то ли Богом…
О, не сейчас. Развязка далека,
оглаживает конские бока
довольно свежий в эту пору ветер,
и лагерь тих, и в предзакатном свете
монахи говорят о воскрешённом,
и синие глаза под капюшоном
невесты графа, лучшей из невест –
сама невинность, красота и робость…
…Ах, жаль, что ближе к ночи аэробус
на крыльях унесёт из этих мест
тебя, твои наброски и перо,
не спрашивая, contra или pro,
небесный свод осеребрив чертой,
к земле Святой и несвятой,
но той,
что позвала, сманила, унесла
и рыцарей, и прочих несть числа.

Чем дольше век…

Чем дольше век,
короче день
и ближе старость,
тем проще верить,
будто тень
твоя осталась
на площадях и мостовых,
на стойках барных,
на клавишных,
на духовых,
и на ударных,
на чьих-то спинах
и плечах,
на кумачах
и ильичах,
столах и блюдцах.
Уходим мы,
но тени…
Тени
остаются.
Так думал я,
но тень моя
дождями смыта
одной весной
на Прорезной
у «Оксамыта».

В Ельзевірі весна…

В Ельзевірі – весна запізнилася вже безнадійно,
і здається, що червень настане одразу за квітнем.
Неозорим полям, в сніговому полоні сповитим,
залишається марити, наче під сильним снодійним,
про який-небудь лад… Хоч умовний, хоча б у погоді.
Хтось колись обіцяв, що воздасться по вірі.
Втім, проходять роки і століття, але в Ельзевірі
воздається не тим і не так… Чи то вірити годі,
чи то віра сама по собі не розчахує води…
В Ельзевірі інакший годинник. Він ходить інакше.
Там давно поділили на наше цей світ і не наше,
і безмежно стійкими до будь-яких щеплень свободи
там стають навіть ті, хто зазнав на собі її впливу.
В Ельзевірі дороги як символ відсутності шляху,
щоб у разі чого не пройти москалеві чи ляху.
Та й місцевим не варто прищеплювать звичку шкідливу
мандрувати занадто багато і бачити світу.
При такому стабільному попиті на оковиту
те, що ллється згори, більшість все одно сприйме як зливу.
Що ж стосується меншості… Де її нині шукати?
В Ліссабоні, в Мадриді, в Москві, у Варшаві?
От і я не лишився колись в ельзевірській державі.
Світ насправді такий чудернацький, веселий, строкатий,
що не вірити в весни безглуздо… В глобальному вирі,
серед страйків і війн, з-поміж золота, міді і сталі,
із запізненням певним, але неодмінно настане
за зимою весна… Ясноока весна в Ельзевірі.
Весна 2013

The best is yet to come

Кучка туристов гудит неведомо на каком,
море трогает берег ласковым языком,
здесь ты провёл полжизни, всё кабак кабаком,
с вечным Синатрой, поющим где-то под потолком
The best is yet to come.
Как Мефистофель, в зеркальном баре не отражаясь,
рядом со стойкой сидит хозяин, седой аджарец,
официанты его как огня – раз, два, упали, отжались;
венские стулья, Европа, похищенная быком.
The best is yet to come.
Вот бы стареть тут, себя не чувствуя стариком.
The best
is yet
to come

От Марка

Завсегдатаи ринга, султаны свинга,
мы видали Кинга, читали Юнга,
напевали Стинга, врывались с фланга,
наступали на запад, бежали с юга,
не терялись — республика ли, фаланга,
революция, триппер ли, похмелюга…
Мы вставали с пушкой, летали тушкой,
нас тащило влюбиться, убиться, спиться
и не брезговать самой дрянной клетушкой,
где бы можно было совокупиться.
Мы шагали к датам, кружили с Дантом,
команданте не путали с комендантом,
даже в самом приподнятом и поддатом
различали, кто коэн, а кто левит,
подражали Цою, жевали сою,
посыпали раны травой и солью,
и, когда нам явится смерть с косою,
нас и это не очень-то удивит.

Листи щастя

Якось, під невблаганним кастильським сонцем
на площі між собором Альмудена і Королівським палацом
я, туплячись в екран телефона з грацією крота,
придбав квиток на вечір фламенко у Teatro Alfil,
втім, без особливих очікувань, тому лише,
що сполучення слів Мадрид, вечір та фламенко
видалося мені найбільш природнім
з тисяч словосполучень, що могли виникнути в голові
під невблаганним кастильським сонцем
на площі між собором Альмудена та Королівським палацом.
Коли сонце нарешті сіло, я довгенько блукав
присмеркуватими вуличками у пошуках невеличкого театру
на розі Пес та Мадера, з кріслами червоного плюшу,
потойбічно-синьою сценою та крихітним баром,
де мені одразу ж пощастило знищити присмак гидкої
сливової горілки ординарним ірландським віскі.
Трохи згодом згасло світло, і серед повної темряви залунав
голосний андалузький спів, заполошний,
несподіваний, глибокий, наче провалля у найкращі
годину з чвертю, які можна було прожити
того вечора у Мадриді, на розі Пес та Мадера,
зі склянкою ординарного ірландського віскі в руках,
під заохочуюче «Оле!» залу та стукіт підборів на сцені.
Близько півночі, на зворотньому шляху,
блукаючи присмеркуватими вуличками, я вирішив
обов’язково написати про це колись
el verso libre, оскільки фламенко
не римується взагалі ні з чим,
а з його ритмом не зміг би впоратись
жоден у світі віршований розмір.
…Нині, бачачи у телефоні щомісячну рекламну
розсилку від Teatro Alfil і неодмінно посміхаючись при цьому,
я точно знаю, що ніколи не наважусь відписатись від неї.
Листи щастя не мають
ні строку давності, ні терміну придатності.

Никогда не кай

Никогда не кай-
ся, не сникай,
слёз не пока-
зывай, ни пока,
ни после,
осмотрительней зверя лесного
будь. Все повторится снова –
вифлеем, ясли,
отсвет далёкой звезды и мысли,
что вы зависли
в эру навек наставшего рождества.
Всё – слова,
заунывное пение да трава,
никакого ни тела, ни естества,
омм, омм, омм,
и порядок заученных аксиом
не меняет итог,
не производит ток,
врёт, как распоследний вциом,
и опять на исходе года,
как послушная добрая герда,
отпускай, проглатывай, потакай…
Он никогда не кай.

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *