Ігор Павлюк: “Той, хто до себе доріс, перед Всевишнім чистий”

Ігор Павлюкпоет, прозаїк, драматург, літературознавець. Народний поет України. Доктор наук із соціальних комунікацій.

Народився 1 січня 1967 року в селі Малий Окорськ Локачинського району Волинської області. До 17 років жив із бабусею у селі Ужова Рожищенського району на Волині.

Лауреат Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», Золота медаль «Олександр Довженко», лауреат премії британського ПЕН-клубу та інших.

Учився у Санкт-Петербурзькому військовому училищі, а коли вирішив перервати навчання і стати українським поетом, відбував покарання у Забайкальській тайзі.

Закінчив Львівський державний університету імені Івана Франка, факультет журналістики, 1992 рік. Працював у ЗМІ, зокрема в релігійній пресі, на радіо.

Нині провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

Автор 50 книг, серед яких:

1. Поезія: «Острови юності» (1990), «Нетутешній вітер» (1993), «Голос денного Місяця» (1994), «Скляна корчма» (1995), «Алергія на вічність» (1999), «Стихія» (2002), «Чоловіче ворожіння» (2002), «The angel (or) English language?» (вірші англійською мовою) (2004), «Бунт свяченої води» (2005), «Магма» (2005), «Бунт» (2006), «Камертон» (2007), «Лірика» (2008), «Україна в диму» (2009), «Стратосфера» (2010), «Catching Gossamers» («Ловлячи осінні павутинки») – у співавторстві з Юрієм Лазірком (Нью-Йорк, 2011), «Исповедь последнего волхва» (Санкт-Петербург, 2012), «Męskie wróżby» (Люблін, 2013), «Погонич» (2014) (книга лірики сучасного російського поета Євгенія Чигрина у перекладі Ігоря Павлюка. Передмова Євгенія Рейна, Ігоря Павлюка), «A Flight over the Black Sea» (Лондон, Waterloo Press) (2014)., «Гра і битва» (2014), Magma polésien (, Руан, 2015), «Трещина» (2019), «Salt (English Edition): Selected Poems» (США, 2019), «Перевізник мрій» (2019), «A Flight over the Black Sea: Selected Poems» (Перевидання, США, 2019), «Arthania» (США, 2020).

2. Проза: «Заборонений цвіт» (2007), «Поза зоною» (2012), «Вирощування алмазів» (2016), «Мезозой» (2017), «Буг» (2020).

3. Автор книг для дітей: п′єса «Літаючий казан» (2003), «Сопілка: вірші для школярів» (2017).

4. Монографії: «Митець-Влада-Преса: історико-типологічний аналіз» (1997), «Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр.» (2001), Анотований покажчик «Українські часописи Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917–1939 рр.)» (1997), «Діагностика і прогностика брехні: екскурси в теорію квазікомунікації» (2003), «Українська преса Волинської області 1939–1941, 1944–2000 рр.» (2004), «Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр.» (у співавторстві з Миколою Мартинюком) (2005), «Письменники у пресі: українськомовний культурно-інформаційний простір Полісся, Холмщини, Підляшшя 1917–1944 та Волині 1917–2000 років» (2010), «Українська письменницька публіцистика 19202000-х років» (2019).

Автор тритомника публіцистики «Інтимне дихання епохи» (2018) та понад 2 тисяч статей.

Перекладає з російської, англійської. Твори письменника перекладені англійською, китайською, російською, болгарською, білоруською, польською, французькою, японською та іншими мовами. Окремі твори інсценізовані.

Ігор Павлюк – головний герой телефільмів «Між Бугом і Богом», «Голос». На його слова створено чимало пісень різними композиторами.

Суддя конкурсу “Поетична доба” у 2020 та 2021 році.


###

Придумано вітер.
Придумано води і зорі.
Слізьми намальовано
Щастя на людській щоці.
Тому – по краплині,
Солоне тому і прозоре.
І русло тому воно має
На лівій руці.

А шрами на правій,
Що хрест і перо полюбила
І п’яної шаблі
Тримати змогла рукоять.
Придумано струни,
Тугі, безконечні, як жили.
Придумано м’якуш
І кулі червону печать.

Ту дірку від кулі
Уже не затулиш тим хлібом,
Коли попливе під ногами
Гаряча земля.
І підеш до предків –
У руси, древляни, дуліби.
І вернешся звідтам
Весняним плачем журавля.

І хтось упізнає…
І свічі співатимуть хором.
Про волю, про долю,
Любов нетутешню свою.
Придумаєш квіти,
Заласкаєш клени безкорі…

І знову загинеш за те,
За що інші п’ють.

###

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий – мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттям степового звіра.

І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.

Брила.
На ній трава,
Ніжна – як лезо бритви…

Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.

###

Така глибока кров…

Серйозний цвіт вишневий.
І дід в степу стоїть –
Весь правильний, мов храм.
У пам’яті його –
Старі моря і леви…
Очей дівочих риба чи кора.

Він ближче бачив смерть,
Ніж очі ті тривожні
З глибокими слізьми,
З глибокими людьми.

Коли нема доріг –
Нічийний подорожник,
Не страшно ні суми,
Ні шляху, ні тюрми.

Така глибока кров…
З Молочним Шляхом злита.
Не вистачає слів.
І видно через лід
Найбільшої зорі
Червоно-синій злиток,
Який летить крізь нерви до землі.

Не всі ми доживем
До вітру того степу,
До дідових ночей,
До дідуха очей.

Усе розпочалось
Із Вибуху й Вертепу…

Така глибока кров
Нікуди не тече.

###

Засинаєм під музику грому,
Вишиту білим шовком.
Червоний Місяць над Бугом –
Неначе усмішка вовка.

Сон наш короткий і стиглий,
Вологий, як поцілунок.
А те, що присниться – довго
Буде ставати лунами.

Вітер смуток розвіє.
І накуйовдить цвіту.
Врешті, нема ж нічого –
Тільки душа, вітер…

Ще – полинові хвилі Бугу,
Сумні їй-Богу.

Люблю тебе.
Та не зраджу річку оцю –
Дорогу.

###

Два Місяці в чаї – лимон і з неба…
Десь гойдалка плаче – з дитинства ще.
Пісні ковточок.
І більш не треба.
Нічого не треба перед дощем…
Щем…

Під Місяцем вишні киплять купально.
А свічі цвітуть і скидають лист.
Тишу порушує поїзд дальній
І серце, якому ми вірні були колись.

Чаші лежать недопиті у травах.
Вишколена печаль.

І зостається одна забава –
Разом
Дивитися
В даль.

###

Дощ мені просто на серце йшов
І наростав на струни,
Аж розмивався забутий шов,
Шитий колись Перуном.

Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти –
Строга й ніжна – як шабля.

Душу зігріємо чорним вином,
Тіло зігріємо тілом.
Ось воно щастя!
Воно?..
Воно.
Кулею пролетіло.

Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу.
Покладу перед Богом.

Будем до раю звикати знов –
До батьківщини щастя.

Дощ мені просто на серце йшов…
Друге моє причастя.

###

Так уже довелось мені –
В снах золотих літаю.
Перша ознака осені –
Птахи збираються в зграї.

Тісно в степу небесному.
Тісно в земному небі.
Що нажилося веснами –
Осені кровно треба.

Знов та всенощна райдуга –
Шлях наш Чумацький – дзвонить.
Цвітом лимона радує
Світ крутий, безборонний.

Так уже довелось мені –
Ранні плоди стрясаю.

Перша ознака осені:
Зраду
Птахам
Прощаю…

СКІФ

Цей гордий скіф народжений з конем,
Поранений замерзлою сльозиною
Коханої, яку не обмине
І не обмане, п’яний батьківщиною.

Цей дикий скіф – важкий аристократ –
Нажив і шрамів, і сердечних храмів,
Зв’язавши вирій ниткою Дніпра,
Продовжений синами, як цунамі.

Цей вічний скіф із плугом і мечем…
Сідло солоне, як азовська риба.
Якщо себе ми ще колись почнем –
То скіфських коней все одно не здибим.

В зіницях їхніх Місяць-пектораль,
Варяг пливе у греки через жили,
В яких дзвенить і золото, і сталь,
І мрії, що із крилами втопились.

Цей рідний скіф з невиспаних стихій,
Не знає про ацтеків і про мене.

Він – вічний спокій.
Тільки сниться бій…

Сплять у мені його шалені гени.

###

Що осяйна сніжинка,
Чи зірка, чи княжі злоті?..

Лежить і тремтить, і манить
Всесвіт твоєї плоті.

Дороги до нього завжди
Важкі і слизькі, як шпали…
Мов слово, небові дане,
Чи горе, яке приспали.

До нього спішать усякі –
Нахабні, мов криголами.
Там вольниця, там природа…
Чумацький Шлях під ногами.

А я розізлюсь на себе –
І світ потече по лезу.

А Всесвіт п’янить, тверезить.

А світ потече по лезу…


НОСТАЛЬГІЯ

Екстерном прожите моє життя
На злім переломі часу,
Коли помінявся не тільки стяг,
А все і усі відразу.

Моє покоління пропаще… що ж…
Були покоління й у пащі.
Майбутнє в тумані.
Душевна дрож.
Пегас не знаходить паші.

Чорнобильські трави йому не в смак.
Базар…
Навіть храм базарний.
На продаж усе: і червоний мак,
І дівчина-сарна.

Тому я на владу таку плював
З високих сосен Полісся.
Іще Україна ледь-ледь жива,
Іскрить – наче шкіра лиса.

Розруха Імперії.
Не нове.
Уже не одна розпалась.
А ми на мості старому живем,
Високі багаття палим.

І дим від багать тих солодкий, сол…
А вітер ламає віти.
Ждем… може, прийде який могол
І нас же про нас просвітить.

…І це вже було.
І усе було:
Бунти, круги і дороги…

Шукаєм у Всесвіті НЛО,
В собі загубивши Бога.

Facebook Comments

Related Posts

One thought on “Ігор Павлюк: “Той, хто до себе доріс, перед Всевишнім чистий”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *