Зізнаюсь, то було неймовірно складне рішення. Були автори, із якими ми добре знайомі особисто, але які, на жаль, розчарували мене вибором конкурсного твору (знаю, що в них є набагато сильніші вірші). Були поети, чиї імена (заочно) відомі мені за іншими конкурсами та творчими майданчиками, які однак приємно здивували. І були абсолютно нові для мене автори, які направду заінтригували.
Довго вагалась, чи відзначити когось додатково, поза моєю 50-ою, але таки вирішила, що то було б нелогічно і навіть неетично. Для мене було важливо знайти і відзначити саме ті твори (і всі вони увійшли до 50-ки!), які найбільше відгукнулися, і в яких зійшлися для мене і глибинні змісти, і своєрідне втілення, адже читаю занадто багато поезії, вітчизняної та іноземної, класичної та сучасної, власне, то входить до сфери моїх професійних зацікавлень, тому і здивувати мене складніше.
Тож особливі відзнаки від Арт-спільноти “Перехрестя” та Всеукраїнського конкурсу урбаністичої поезії “Урба-Перехрестя” отримують:
– у номінації “Урбаністичні підтексти” (органічний урбанізм)-
2. Дар’я Зоріна (м. Харків) за вірш “Всі, кого я люблю…”
всі, кого я люблю, чи любила, чи могла б полюбити – живі.
ліплять хлібних гомункулів, тягнуть либи, лажають,
слухають глена міллера, жують лаваш, обживають готелі,
вже не схліпують над полозковою, вже не лабають чіжа,
ставлять металокераміку, заробляють на стіни й стелю,
лайкають політоту, топлять за ліваків, злісно жартують в тві.
одного я провідувала у сабурці – він проспав і не вийшов з палати:
деякі ліки викривлюють час, збивають біологічний годинник.
той чел готує бомбезний перець в заливці і виховує собацюру.
я б і собі попросила – наприклад, у липень п’ятнадцятого, до тої людини,
на біостанцію, у той самий світанок, – лікарю, дай мікстуру!
і час слухняно запаралелиться, розшарується, – без ліміту, без плати.
інший зник безвісти – за чотири роки на його акках жодних постів,
ніякого фактажу. я не відчула ані горя, ані тривоги.
сказала б, що він десь на криті – чавить свою екстра вьорджин,
ходить під вечір в розпечено-білі гори – тамтешні боги
теж люблять рибу, вино і небо. най хоч хтось з них йому в тій безвісті допоможе –
чи ж вперше бачити їм блукальців, а божевільних – то й поготів.
ефемерний казус пам’яті і уяви дозволяє таке, що ридав би тесла –
в моїй голові водночас тривають всі травні десятирічної давнини,
минулорічні серпні, позаторішні листопади, майбутні січні;
густо соляться помідори, голуби заважають сексу, телефон не прийма вхідні,
труцца спіной мєдвєді, таксист шукає проспект – двадцятип’ятиріччя? точно, двадцятип’ятиріччя!
повторюй як афірмацію: всі любимі – живі, ще не народжені, вже воскреслі.
134. Дмитро П. (м. Пирятин, Полтавська обл.) за вірш “Terra Castanea”
осінь
лягла на місто, і люди
думають,
що тепер буде завтра.
а завтра
все буде добре. правда.
завтра
воно як торба, повна
хліба,
вина і чаю. знаю.
вибач,
що я так пізно. ми різні.
а ще …
ми так мало схожі
на тих,
що вийшли у місто
в дощ, і
знали, що буде далі.
клали
каштани в порожню торбу.
змокли,
але почувались добре.
мокрим
сорочка до тіла ближча.
вище
над містом гойдались хмари.
сірі
хмари пливли в калюжах.
дужий
вітер напнув вітрини.
рими
сховались в опалім листі.
– у номінації “Особливий ракурс” (нешаблонне мислення і метафізичність) –
17. Ірина Божко (м. Кривий Ріг) за вірш “До С.”
ти мене відпустила в світ проте поглядаєш
щохвилини крізь мутне джерельце в моєму тімені
ти водила мене за руку за ріг і заміж
на гуртки і наосліп по катакомбах темені
мені говорили маленькій що поки я́ є
тебе немає але я знала тебе на дотик
це ж бо ти наді мною небо перехиляєш
і вкладаєш у рот мені чорні свої анекдоти
ти топила мене у відрі кошеням-ахілесом
і тримала за серце лишивши дистальні фаланги
в розтривоженій м’якоті ніби насіння чи леза
ти тримала за серце так як тримають планку
я пила твої макові сльози з молоком матері
і горілкою батька всмоктувала метеликом
ти була моїм вогким бодгі і чорним саторі
посміхалась мені з портретів з дзеркал із телека
я ховала тебе в рядках у своїх легенях
я гноїла тебе в собі і гнила з тобою
тільки вишкір твій споглядаючи на рентгені
готувалась не до двобою — до однобою
я навчилася спати з тобою як із ведмедиком
я навчилася спати з тобою як із коханкою
ти сміялась в обличчя друзям родині медикам
ти сміялася гуркотом вибухів співом ханґа
та скільки б разів не косила мені волосся
сталевий півмісяць твій врешті зайде на камінь
ми ще з тобою рідненька поміряємося
як не косами
то кістками
126. Василь Момотюк (с. Росошани, Чернівецька обл.) за вірш “Де ті дні”
коли мама брала мене
маленького на роботу
я лежав на стерні
коли ночував у баби з дідом
спав на лавці біля вікна
споглядаючи зорі
коли з друзями пас корови
на багні перелогах
і грався у цурки ножика пласки шапкаря
коли чекав гостинця від зайчика
коли селом їздив міняйло
і я вимінював у нього півкало
коли вдома готували вечерю
я з братом підтримував вогонь у плиті
мама варила мамалигу
тато робив муждей
коли допізна після футболу
філософствували про своє майбутнє
коли днями з татом чекали хліба у магазині
коли вперше пробігся у сандаликах
і так з того тішився
після чобіт
коли відчув почуття закоханості
коли родиною боролись за життя дочки
але так і не врятували…
де ті дні
вони зі мною
вони у мені
– у номінації “Поза форматами” (лаконізм) –
6. New Ukie (м. Ванкувер, Канада) за вірш “Різдвяне дерево в Ванкувері”
Вініл 45 rpm у кошику
Трохи їжі собаці і котику
В навушниках Доорз
На вулиці дощ…
Три крапки як краплі дощу
Бажання дивитися у вікно
І писати вірші
Одна довга зима
Два Різдва
“Не запитуй куди я прямую
Океан поховає шляхи”
Ми наче стали мудрішими… стали ми?
На причалі хитаються два човна
У одному човні вода
Вікторія Осташ, суддя І етапу “Поетичного виру” 2021
