Еліна Свенцицька: “В крижинах словника ховається мій шлях…”

Еліна Свенцицька – поет, письменник, літературознавець.
Закінчила філологічний факультет Донецького національного університету. Пише прозу російською мовою, вірші – українською.

Автор 8 книжок: «З життя людей» (Донецьк, «Лебідь»), «Пустельні риби» (Донецьк, «Юго-Восток»), «Вибачте мені» (Донецьк, «Кассіопея»), «Білий лікар» (Київ, «Український письменник»), «Проза життя» (Донецьк, «Донбас»), «Триада раю. Проза життя» (Київ, Видавничий дім Д. Бурага»), «Мої шедеври» (Київ, «Каяла»), «Речі, що лишилися від дому» (Львів, «ВСЛ»).

Вірші й проза друкувалися: «ШО» (Київ), «Хрещатик» (Київ), «Collegium» (Київ), «Літературна Україна» (Київ), «Українська літературна газета» (Київ), «Київ» (Київ), «Соти» (Київ), «Радуга» (Київ), «Донбас» (Донецьк), «Дике поле» (Донецьк), «Перевал» (Івано-Франківськ), «Новий світ» (Канада), «Гостиная» (США), «Континент» (США) та ін.

Лауреатка ряду міжнародних та всеукраїнських конкурсів та фестивалів. І премія Фестивалю Малої прози (Москва), Премія Української бібліотеки м. Філадельфія (США), Літературна премія «Планета поета» ім. Л. Вишеславського, ІІІ місце на Міжнародному конкурсі короткої прози «Без меж» (Барселона 2017. Одеса 2019), лауреат IV Міжнародного конкурсу короткого оповідання «Zeitglas-2015», лонг-лист Міжнародної літературної премії ім. І Бабеля(2018,2019).
Лауреат Літературної премії ім. М. Волошина (2019).

Неодноразово брала участь у «Сакура-фесті», «Книжковому Арсеналі», Форумі Видавців у Львові та інших заходах. Член Національної Спілки письменників України.

Суддя конкурсу “Поетична доба” у 2020 та 2021 році.


###

У переповненій в’язниці
життя свою читає книгу,
кричать, кричать пропащі гуси
посеред миру і війни,
і сором встав, неначе місяць,
і небо наскрізь стало видно,
і наші долі зашкарублі
та засмальцьовані пісні.
Ніхто не знає, як боліє
всередині зіниці скельце,
від дзеркала, що білим світом
папуги чорні понесуть,
землею пахне і чорнилом
у шостий рік війни чи миру,
і не повернеться дитина
з країни, де хрести ростуть.
Ми вийшли з ночі і пирію
у сотий рік війни і миру,
тут тільки ямки, щоб сховати
провини, що з кісток стирчать.
У переповненій в’язниці
я вірш пишу тобі, дитинко,
пишу тобі цей вірш останній,
і гуси над життям летять.

###

У день дурний, непевного числа…
І котишся папірчиком веселим
в безмежний дощ із тихої оселі,
допоки маска в шкіру не вросла.
Сьогодні розпочався карантин,
а післязавтра – знов війна звичайна,
тут пишеться історія трамвайна,
і кожен в цій історії – один.
Війна – це світ улюблених розваг.
Накрила нас рутина карантину –
як вбити час, що нас усіх поглинув?
І – куля в серці, й пісня на вустах.
А мертві бджоли все одно гудуть,
над вуликами чорними літають,
родючі ями під дощем зростають,
і армії туманів мчать у путь.
а мертві люди все одно живі,
вони, як риби, вилізуть на сушу.
Там на світанку йдуть шукати душу,
і сплять дерева сині і нові.
І чий вночі порожній чути крок?
Не драму пише час – абетку пише,
і сторінки гортаються у тиші,
і запеклася кров між сторінок

###

Чи то дім, чи то карантинний барак –
пофарбований жовтим,
весняний, веселий…
Ти скажи мені, вороже мій,
що робити у світі?
Ти скажи мені, вороже мій, чому оселилися ми
у країні зими і хвороби,
на деревах як сніг біла хлорка лежить
і мікроби хоробрі…

А мікроби бадьорі по іконах до раю повзуть,
А мікроби веселі по шафках тривоги ховають
Сплять на ліжках залізних, штукатурку завзято гризуть,
Коло телеекранів завзято вони позіхають,

а мікроби невтомні живуть у беззбройній війні,
і на їхніх долонях відбились закриті кордони,
на асфальтах свинцевих складають шершаві пісні ,
на тремтливих паперах виписують вовчі закони

Я чекаю на дощ, щоб не плакати знову самій,
урочистий конвой сновига в карантинній державі.
Моя кішка сховалася… обійняти б її…
Що там час? просто хвора дитина заснула на лаві
Де б шпаринку знайти чи щілинку якусь
коли душу несе до Дунаю волога проклята,
аби зачепитися, аби приліпитися тут,
щоб лишилося в світі кого обіймати.

###

Над нашим порожнім містом
стоїть карантинна тиша
і стало все менше місця,
стало все менше нас,
і сором ховає маска,
біла або блакитна,
та навіть якщо і чорна –
ще краще ховає жах.

І спогади, як ганчірки,
розвішані на мотузках,
а ми стоїмо у черзі
повільних й порожніх днів,
час рахувати хвилини,
кроки час рахувати,
і книжок кілограми,
і кілометри слів.

Між вулицею непевності
й вулицею вагання
звично проходить світом
неспинний наш маскарад –
слухати цю кімнату,
чути води зітхання,
всі стіни – це стіни плачу
серед парканів зрад.

Стали кордони картонні,
та двері всі герметичні,
стали кути глухими
й повні дивних істот.
Всі наші свята замінять
теплі свята обіймів –
дні мовчазних обіймів,
і невідступних турбот.

###

Що нам шепоче траурний целофан?
Чия душа в повітрі летить, мов рваний кульок?
В поле виходить пам’ять, мов Мінотавр,
по-над вокзалом пустим лунає тяжезний крок.

Стало все другорядним, а особливо – біль,
місто стало як міст, міст вкрутився в пітьму,
тільки мрії зростають, мов отруйні гриби,
мрії женуть нас на нову позабуту війну.

Ми стали бруківкою вулиць, розбитих вщерть,
Чи калабанею з позавчорашніх слів.
Стане днем пам’яті кожен прожитий день,
Тільки пам’яті менше, ніж лишилося днів.

Пам’ять з своїх лабіринтів війною на нас іде.
Ллються провинні ріки. Ніч. Вітерець слабкий.
І час нам скоро покаже ,який він є.
І час нам скоро покаже, хто він такий.

###

Йду я здалека, з півночі, з Гіпербореї,
маю тільки повітря – байдуже й сухе,
і старенькі п’янички із сонцем у серці
по обшарпаних лавах п’ють пиво гірке.

Так, є очі у листя, і тихе каміння
впало долею з неба й лежить горілиць,
виростають з повітря розлючені тіні
і пронизливі погляди тьмяних зіниць,

бо у кожного з нас полонений всередині птах,
рано-зранку голодний – то печінку клює, то легені,
потім темрява тепла, й волога, і туга, і жах,
бо нічого нема – тільки нутрощі гнійно-зелені.

Помирають птахи. Всі вони помирають ось тут,
коли сором палає між парканів розлогої цвілі.
А на вулицях наших відчайдушно зозулі кують,
потопельники йдуть – вовчі голови, плечі похилі.

Цвіль зростає. Вже очі у цвілі і серце,
І обложна війна здоганяє мене,
Йду здалека я, з півночі, з Гіпербореї,
насувається звалище тепле й земне.

Йду я здалека, з півночі, з Гіпербореї,
І бензинова кров ллється, наче роса,
Бо моя батьківщина ще поки не вмерла,
Бо моя батьківщина ще вмерла не вся.

###

Це прохолодне літо –
мов початок життя нового
чи то остання зупинка
на шляху маршрутки-примари.
В кожного свій акваріум
з хлорованою водою,
там кожне сказане слово
виростає в папугу пекельну.
Вмикається телевізор
з новинами з того світу,
і сновигають думи –
похнюплені динозаври.
Болю все більше й більше,
нас – все менше й менше,
над нами тягнеться небо –
старенька дірява хустка.
Ця доба маскарадна
може, колись скінчиться,
та хто нам скаже сьогодні,
яку одягати маску,
та хто нам розкаже завтра,
яке одягати обличчя?

###

Гірка вода тече в розколини життя,
а лінії його покручені і погнуті,
з околиці біди пливе старий трамвай,
хитається-дзвенить в повзучій каламуті,

хитається мій світ…час їхати мені…
вертатися туди, в звичайну теплу кривду,
мов рибні кістяки, пливуть в повітрі дні,
трамвайчиком старим додому я поїду.

Там жовті сутінки у нетрях міста сплять
і світло мерехтить в тремтячому трамваї,
ворушаться зірки в бронхітних небесах,
і хмари там, немов собак бездомних зграї.

Кульгаві горобці живуть на чужині,
живуть на чужині лелеки посивілі.
Трамвайчику старий, вези мене туди,
де рідної землі маленьке тепле тіло.

Як помста з висоти, тече важка вода…
Початий у кінці, закінчений спочатку –
в крижинах словника ховається мій шлях,
та сонечко над ним жовтеньке, мов курчатко.

###

І душу, кинуту тілом, нікуди на забирають,
Так і стоїть у куточку, розгублена і бліда,
І бачить, як там, за містом, сірі вовки блукають,
А з неба ллється і ллється холодна гірка вода.

Душа, покинута тілом – немов шпаченя під снігом,
Там мерзне тихе коріння і мертвий коник лежить.
Йдучи в дальню дорогу, тремтять останні хвилини,
Світло позаминуле там на горищі спить.
А цей барак карантинний був колись її домом –
Там тепер тільки яма і тополя суха.
Ось тобі й маєш – вічність… просто хирлявий холод,
По світах-сиротинцях промінь сліпий блука.

Наше повітря – сирітство. Наша вічність – в сараї,
В душі, покинутій тілом, ворушиться тепла кров.
А ця замацана скрипка – наша зрадлива пам’ять,
Ці задрипані шати – наша зрадлива любов.

###

Не впізнаю цього сонця, немов з тюрми
Виповзло, кволе й лихе, шкандибає полями
І роздивляється спідлоба – як тут ми?
Стіни з зубного каменю, вовчі ями –
Ось він, насправді, цей класичний пейзаж –
Майже лубочний, з елементами декадансу,
Листя поза парканами наших образ,
Пишні й покинуті філіжанки з фаянсу,
Маски, бо треба завісити якось лице –
Не бачити б ніколи занехаяну цю пустелю,
Щем і сморід – кожний прожитий день,
З пластику наші вікна, з пластиліну оселі.
Грає в кав’ярні стомлений магнітофон,
Сніг на нас насувається, вкриває всі наші втрати.
А час – це просто звичний асфальтовий коток,
Від якого голову не сховати.

###

Не любов –
шершава тваринка,
я її годую водою з цукерками
й помаранчами білими,
розлогими і духмяними.
Не любов –
а просто горобчик
оселився в серці й клює
м’ясо тепле, м’ягеньке,
здається, смачне,
бо голодний.
Не любов – просто сиплеться в очі пісок
і ящірка шкіру скидає,
і вітер шкіру уносить.
Не любов – а душа
розфарбованим папірцем
летить у повітрі.
Не любов –
просто дерева райського
мокрі ошурки.

Facebook Comments

Related Posts

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *