Творчі лабораторії

вони будуть заміряти довжину кожної спідниці,аж поки ті не перетворяться на хіджаб.запитуватимуть:чи тверде було її «НІ»,чи голосно вона його проказувала,чи говорила їхньою мовою.бо ж відомо

коли мама брала менемаленького на роботуя лежав на стерні коли ночував у баби з дідомспав на лавці біля вікнаспоглядаючи зорі коли з друзями пас коровина

Даруй, дорога.Тут немає мобільних мереж.Новини, як ластівки – шугають над головою,та це вже байка.Дивишся на траву і не віриться, що помреш,ніби смерть – це така

Ні, то не зрад закружляли воронячі зграї,раптом змістивши планети таємної вісь.Просто, мій любий, на світі усе одцвітає.Все одцвітає, мій дивний, на світі колись. Квіти шалені

Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.І верлібри муслінові а чи брунатні(все це аурум-фатум !)збираються в білі клубки –

Привокзальний пейзаж помирає у статиці,рух по колії бісить будівель-відлюдників,варта міста сканує: «втікач, бранець з лютого…»,головне – не злочинець, зламай уже ґрати ці! У високих будинках

ніч розкладає лавандові скибивтерся в довіру до неї й не схибивмісяць уповні сповна догорівмістом стікають брудні ліхтарі вбивця доріг не біжить і не йдесплять немовлята

Вона приходить,Просто сідає поруч,Розпитує про якісьНезначні дрібниці.Хоче щось розповісти,Але не наважується.Мовчить, цікавиться,Що ти хочеш поїсти. Заварює каву міцну,Щоб трималась пінка,Сміється від кожногоТвого дотепного жарту.Вона не

Зіткала струни скрипалюСріблинка бабиного літа.Струмує радість неприкритаЛункоголосим «я люблю». Врожайнозібрані поля –У відпрацьованій знемозі,А на Андріївськім узвозіСтрічає церква немовля. Золотогриве сонце-кіньКопитом б’є у бік дзвіниці,І